Арканум. Юрий Винничук

гілки.

      Раптом помітив, що дратви зостався вже невеличкий кусник, а голова пришита лише спереду.

      – Леле! Що ж мені тепера чинити? – забідкався Мадей.

      – А що?

      – Та що – дратва скінчилася.

      – Оце лихо!

      – Мабуть, я зчеплю цим кусником де-не-де, а як у город приїдемо, то докінчу діло. Чи поїдеш зі мною до Салагіру?

      – Чом би й ні? Поїду. Бо й так нічого робити. Тільки ж я гола-голісінька.

      – Не біда. Закутаєшся у мій плащ.

      Скінчивши з шиттям, він уже не мав ні сил, ні бажання далі себе стримувати. Нахилився над напіврозтуленими вустами чернички і відчув, як на нього війнуло з тих вуст могильним холодом, наче це були не вуста, а заглибина в камені, видовбана краплями спадаючої води. Цей холод пронизав його до кісток, і йому здалось, що його починає трусити лихоманка. Він хотів уже зірватися на ноги й тікати світ за очі, але тонкі руки тримали його, і де там було взяти відваги скинути їх зі своєї шиї. Враз він помітив, як од його цілунку тепло розливається по тілу чернички, і від вуст її вже не холодом віяло, а спрагою, і це вже не був камінь холодний, а пекло, і зяяло воно вогнем, і Мадей самоспалювався на тім полум’ї, і було йому добре.

      А коли язики світанку до краплі злизали сумерк, він посадив прекрасну білявку на коня перед себе і помчав з копита на північ.

      2

      До Салагіра прибули опівдні. Мадей хутко напитав гостинницю, і вони спинилися «Під обскубаним лебедем». Шинкар Лейба провів їх нагору у вільну кімнату. Мадей перевдягся в чисту одіж, випуцував до блиску чоботи, обтрусив капелюха і перед відходом сказав черничці:

      – Піду занесу листа короля, а ти зажди й нікуди не виходь.

      – Гаразд. Тільки ж ти не барись.

      – Я скоро.

      В королівському палаці було безліч коридорів, а ще більше дверей і ні душі довкола, так що довелось бідному посланцю сновигати сюди й туди безконечними лабіринтами. Ледве-ледве натрапив на двері з написом «Король. Вхід стороннім суворо заборонено».

      Мадей легенько постукав.

      – Хто? – озвався хриплий старечий голос.

      – Посол короля Арканума!

      – Заходь!

      Мадей прохилив двері і не встиг ще й кроку зробити, як король, що сидів, як і належиться, на троні й парив у мидниці закасані до колін безкровні ноги, спинив його вигуком:

      – Гей, не дуже розбігайся! Оно шмата під дверима – витри свої чоботи. Нема чого тут болото розносити… Ось так… А тепер підійди до мене. Давай сюди свого листа.

      Мадей подав. Король розламав сургуч і розгорнув папір.

      – Ет, нічого не бачу без окулярів. Ти той, на словах скажи мені, що там до чого. Гроші привіз?

      – Е-е… бачите… Тут таке діло…

      – Не привіз!

      – Король Арканума шле вам свої палкі вітання…

      – Привіз!

      – …цікавиться вашим дорогоцінним здоров’ячком і е-е…

      – Не привіз!

      – Бо скарбниця королівська пуста, як шлунок новонародженого.

      – Тьху, туди к бісу! Оно глечик з окропом – влий у мидницю. Та