Іменем сонця. Юрій Сорока

перетнути Дике Поле. Козаки розповіли Семену про велику кількість вовчих зграй навколо шляхів, а також про напади хижаків і навіть жертви таких нападів. Тож коли, підвипивши, Паливода заявив, що найближчим часом вирушає на Запоріжжя, братчики похитали головами.

      – Самому подорожувати у Полі, брате, дурна робота. Не відіб’єшся. Цих тварюк сотні. Навіть якби мав десяток пістолетів, все одно мало. Голодні, кидаються немов чорти. Себе ще шаблею обійти здужаєш, а коня точно не вбережеш. Решту завершить мороз і втома. Такі ось справи.

      І хоч Семен звик вважати себе не тією людиною, яку може змусити змінювати плани подібна дрібниця, вирішив не поспішати. Зрештою, тиждень тому, коли він зустрів запорожців, необхідності терміново подорожувати на Січ не було. Проте зараз, сидячи біля каміну у теплій світлиці, за вузькими стрілчастими вікнами якої лежав засипаний снігом каньйон Смотрича і проколювали небо шпилі фортечних веж, Паливода відверто нудьгував. Певною мірою нудьгу розбавляло читання, але це діяло не надто ефективно. Звиклий до походів і добрячої бійки характер вимагав покинути метушню міських вуличок і податись у чисте поле. На пошуки небезпек, назустріч морозному вітру й невідомості. Семен зітхнув і знову взяв до рук книжку. Подумав, що вирушить на Запоріжжя завтра. З самого ранку. До того, як хтось спробує його відрадити. Потрібно лишень взяти більше пороху і пістолетів. Зрештою, навіть сам факт нападу вовчої зграї можна перетворити на яскраву пригоду. Від такої думки чоло Семена просвітліло, і він подумав, що рішення вже обговорено і прийнято. Далі думки вились навколо практичного втілення задуманого у життя. Проте це відбувалось не довго. За чверть години Паливода заглибився у читання, справедливо вважаючи, що проблеми дня завтрашнього потрібно вирішувати завтра.

      Усе розпочалось саме тоді. Так несподівано-буденно, як починаються усі неприємності. У сінях почулось дзеленчання острогів і кроки, після чого у двері кімнати безцеремонно загупали. І навіть не кулаком. Дубові дошки гуділи скоріш за все під руків’ям гарапника. Семен зітхнув і знову закрив книжку. На гостей він не очікував, хоча й не міг сказати, що їм не радий. Можливо, все ж таки вдасться розбавити нудьгу до ранку бодай якоюсь розмовою. Але ж не так настирливо її починати!

      Гупання повторилось.

      – Пане Ольховський! – загудів застуджений голос за дверима.

      Семен спробував упізнати візитера по голосу, але не зміг.

      – Пане Ольховський, нагальна справа, відчиніть!

      За дверима голосно відхекувались, як це зазвичай робить людина, що занадто поспішає. Семен зітхнув.

      – Хто такий?

      – Посланець каштеляна![6] – сповістив голос.

      Це вже цікавіше.

      – Якщо пан не воліє вибити двері, а просто зайти, він може легко це зробити, відчинивши їх, – спокійно відізвався Паливода і клацнув кресалом, розпалюючи люльку.

      Двері відчинились, і на порозі застиг зарослий щетиною чолов’яга у кожусі й баранячій шапці. На шкіряному

6

Каштелян – у XVII сторіччі у Речі Посполитій посадова особа на королівській службі, яка призначалась для управління фортецею і землями навколо неї.