Іменем сонця. Юрій Сорока

з них було обличчя селянина, якого він убив напередодні. Обличчя з трьома ранами від куль, по якому стікала кров. Мертвотнобліде обличчя і позбавлене одягу тіло з розсіченим навскіс животом. Кров зі страшної рани заливала живіт і ноги. І хоч від кількості ходячих мерців на галявині у Мешики мерехтіло в очах, насправді він бачив перед собою лише одну жертву, яку в незбагненний для нього спосіб перетворили на десятки й десятки мертвяків.

      Тих, які жадали зараз його крові.

      Вуста кожного з них розкривались, але Мешика чув лише один голос. Монотонний голос, який не міг належати людині. Він спробував затулити вуха руками і загарчав:

      – Чого ви хочете від мене? Що вам потрібно?!

      Шепіт на мить припинився, після чого голос мовив:

      – Ти знаєш.

      Мешика боязко підняв голову і оглянув мерців, які оточували його тісним колом. Дивно, але він все ще не міг звикнути до них. Спочатку у джунглях, серед задушливого запаху гниючих рослин. Потім на кораблі, серед океану. Нарешті у вкритих снігом лісах… Вони приходили й вимагали приєднатись до них. Змінювались лише обличчя. Це були обличчя тих, кого він обрав нещодавно. Але усі вони вимагали одного. Колись він вчинить так, як вони вимагають. Але не цієї миті.

      – Ні! – Мешика рішуче похитав головою. – Занадто рано.

      – Ти знаєш, – знову зашепотіли холодні вуста кожного. Тим самим голосом, який не давав йому спати уже багато днів.

      – Ти знаєш…

      – Ви мене не зупините! Я повинен повернути сонце!

      – Ти один з нас…

      – Нізащо! – Мешика відчув, що ним оволодіває божевільний сміх. – Ви лише мерці, лише мій дарунок сонцю! Ви не змогли мене зупинити, коли були живими, не зупините й зараз! Ви нікчемні тіні! І зникнете, коли повернеться сонце!

      – Ти один з нас… – вперто повторював голос. – Ходімо, адже це так просто…

      Мешика відчув, що його тіло дрібно тремтить. Потрібно було тягнути час. До світанку залишилось зовсім недовго. Але до того, як обрій на сході почне сіріти, він не покаже їм своєї сили. Він демонструватиме слабкість. Лише це допоможе перемогти. Здаватись слабким і жалити несподівано. Так, як він чинив із живими. Саме так переможе і мертвих. Адже вони хочуть бачити його поряд із собою. Вони вважають, що так зможуть повернути те, що він забрав у них. Не розуміючи, що ця річ уже належить сонцю, а Мешика – лише той, кому доручено виконати волю великого бога.

      – Досить! – кричав він, а мерці з розсіченими животами простягали до нього руки і шепотіли:

      – Ходімо…

      – Я більше не можу цього терпіти!

      – Ти сам обрав, – промовляв до нього голос. – Це твій вибір. Але ти мусиш закінчити шлях.

      – Ні! Зараз не час! Я маю зібрати врожай!

      – Ходімо… – повторював голос.

      – Залиште мене!

      – Ходімо…

      Видіння Мешики продовжувались безкінечно довго. Здавалось, він відчуває холод кожного з мертвих тіл, так близько