Моральні листи до Луцилія. Том II. Луций Анней Сенека

таке, чого і на війні немає причин боятися. Хто б міг повірити? Тепер, коли у всьому світі панує спокій, доводиться запитувати, де Лугдун, прикраса Галлії! Фортуна, якщо настигала бідою цілу спільноту, завжди давала можливість боятися майбутніх випробувань. Все велике руйнувалося протягом певного часу, а тут увечері було велике місто – вранці його немає. Я довше розповідаю тобі про його загибель, ніж воно гинуло.

      (3) Все це надломило дух нашого Лібераліса, непохитний і стійкий перед його власними бідами. І не без причини: все несподіване пригнічує нас сильніше, небувалість додає тягар бідам, всякий смертний, дивуючись, журиться більше.

      (4) Тому ніщо не має заставати нас зненацька. Треба посилати душу назустріч всьому і думати не про те, що стається зазвичай, а про те, що може статися. Чи є щось таке, чого фортуна при бажанні не згубила б в самому розквіті? на що б не напала і не ударила тим грізніше, чим яскравіше воно блищало? Чи є трудне і недоступне для неї?

      (5) Вона налітає не завжди одним шляхом, не завжди проходить його до кінця; інколи вона вражає нас нашими ж руками, інколи, задовольняючись власними силами, знаходить небезпеки без винуватця. Безпечного часу немає. В розпалі насолод зароджуються причини болю; в мирну пору починається війна і опори безпеки стають джерелами страху; друг стає недругом, союзник – ворогом. Літнє затишшя змінюється раптовим буревієм, гіршим від зимового; ми терпимо все, що терплять від ворогів, хоч їх у нас немає, і якщо не існує інших причин для поразки, їх знаходить в самому собі надмірне щастя. Стриманіших настигає хвороба, здоровіших – сухоти, невинних – кара, нелюдимих – смута. Інколи випадок обирає щось нове, щоб наздогнати своєю силою тих, хто забув про нього.

      (6) Що будувалося ціною великих трудів, за великої прихильності богів довгий час, те один день рушить і перекидає. Хто сказав «один день», той дав довгий термін бідам, які поспішають: досить години, миті, щоб звалити державу! Було б певною втіхою в нашому безсиллі і в наших обставинах, якби все гинуло так само повільно, як виникає; але ні, повільний тільки приріст, збитки поспішні.