Оповідання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories. Артур Конан Дойл

мій метод. Він базується на зіставленні всіх незначних доказів.

      – Його зріст ви, звісно, могли визначити за довжиною кроку. Про те, яке в нього взуття, допомогли здогадатися сліди.

      – Авжеж, це було незвичайне взуття.

      – А те, що він кульгавий?

      – Сліди його правої ноги не такі виразні, як сліди лівої. На праву ногу припадає менше ваги. Чому? Бо він накульгував, він кривий.

      – А те, що він шульга?

      – Ви самі були вражені характером ушкоджень, описаних хірургом. Удар був раптово завданий ззаду, але з лівого боку. Хто ж це міг зробити, якщо не шульга? Під час розмови батька з сином він стояв за деревом. Навіть курив там. Я знайшов попіл і завдяки моєму знанню різних сортів тютюну встановив, що він курив індійську сигару. Я, як ви знаєте, трохи займався цим питанням і навіть написав невелику монографію про попіл ста сорока різних сортів люлькового, сигарного та цигаркового тютюну. Виявивши попіл сигари, я оглянув усе навколо і знайшов місце, куди він її кинув. Це була індійська сигара, виготовлена в Роттердамі.

      – А мундштук?

      – Я побачив, що він не брав її в рот. Отже, смалить через мундштук. Кінчик був обрізаний, а не відкушений, але зріз був нерівний, тому я вирішив, що його ніж тупий.

      – Холмсе, – витріщився я, – ви обплутали злочинця сітями, з яких він не зможе виборсатися, і ви врятували життя ні в чому не винному юнакові, просто зняли зашморг із його шиї. Тепер бачу, де сходяться всі ваші докази. Ім’я вбивці…

      – Містер Джон Тернер, – доповів готельний службовець, відчиняючи двері в нашу вітальню та впускаючи відвідувача.

      У гостя була дивна, зовсім незвичайна постава. Уповільнена, кульгава хода й опущені плечі робили його немічним, тоді як його жорстке, різко окреслене грубе обличчя й величезні кінцівки свідчили про те, що він наділений незвичайною фізичною силою. Його сплутана борода, сивіюче волосся і скуйовджені, навислі над очима брови надавали йому гордого та вельможного вигляду. Але його обличчя було попелясто-сірим, а губи й ніздрі мали синюватий відтінок. Я з першого ж погляду зрозумів, що він страждає якоюсь невиліковною, хронічною недугою.

      – Сідайте, будь ласка, на диван, – м’яко запропонував Холмс. – Отримали мою записку?

      – Атож, її приніс сторож. Ви пишете, що хочете бачити мене, щоб уникнути скандалу.

      – Гадаю, буде багато розмов, якщо я виступлю в суді.

      – Навіщо ж я вам здався?

      Тернер зиркнув на мого приятеля. У його втомлених очах було стільки відчаю, ніби він уже отримав відповідь на своє запитання.

      – Авжеж, – промовив Холмс, відповідаючи більше на його погляд, ніж на слова. – Це правда. Я знаю все про Мак-Карті.

      Старигань затулив своє обличчя руками.

      – Рятуй мене, Господи! – вигукнув він. – Але я б не допустив загибелі юнака! Присягаюся, я б відкрив усю правду, якби справа дійшла до виїзної сесії суду присяжних…

      – Радий це чути, – суворо сказав Холмс.

      – Я б уже давно все розкрив, якби не моя люба дівчинка. Це б розбило її серце, вона б не пережила мого арешту.

      – Можна справу