Сон тіні. Наталена Королева

кохання бога. І так невиносно тяжко відмовитись від нього.

      Оплески привітали її несподівану відповідь.

      Вловила сяйливий усміх Антіноя, задоволений погляд Доріс. А Хризіс притягла її до себе й поцілувала, як приятельку.

      – Ще живе вогонь натхнення в дівочих грудях, – сказала Доріс.

      – Чи давно ти танцюєш, дитино? – запиталася Хризіс і посадила Ізі біля себе на своє ложе.

      – Сьогодні перше моє соло.

      – Перед тобою світлий шлях.

      Хризіс відстебнула смарагдове намисто – Лізіїв подарунок – й одягла на Ізіну шию.

      – Візьми це. Це не платня. Бо митцеві не можна заплатити за натхнення. Це – пам’ятка про симпозіон, на якому тебе обняла Терпсіхора. Хай ця дрібничка принесе тобі щастя.

      І, нахилившись до дівчини, тихо додала:

      – Це сильний амулет. Бережи його. А як будеш потребувати поради чи помочі – навідайся до мене. Хризіс пройшла твій шлях і… має добру пам’ять.

      Лізій почув останні слова й зрозумів, що сказані були ці слова, може, більше для нього, ніж для Ізі.

      III. В храмі Серапіса

      Не посилав я пророків тих, а прибігли вони самі.

      Не говорив я їм, а вони пророкували.

Пророк Єремія

      – Варта цезарева! Що? Не чуєш? Так човгай сюди, стара кертице, й подивись! – нетерпеливився Пріск під брамою Серапеума, головної александрійської святині.

      – Заспокійся, центуріоне, – стримував його Татіан, пануючий над собою і в найкритичніших обставинах. – Мусить же вартівник виконати всі розпорядження! Ми ж на тому виграємо, що все відбувається в належному порядку.

      – Коли ж стільки марнується часу.

      Татіан спокійно поглянув на зорі:

      – Часу вистачить на все. В Лохіасі всі ще сплять. А симпозіон потриває… коли потім схочеш ще забавлятись.

      – А чом би й ні? – дратувався Пріск. – Ми, вояки, призвичаєні робити все махом. І не терпимо перешкод.

      – Але – без гніву, – знуджено сперечався Татіан. – Згадай, як нас вчили в дитинстві: «Гніваєшся, Зевсе? То правда не з тобою».

      Третій – Антістос, юнак, що перед годиною розмовляв на симпозіоні з Татіаном і Пріском, весело засміявся:

      – Ми ж мусимо зробити все так, щоб було якнайбільше правди.

      І з виразом незадоволення глянув на Пріска. Татіан відповів очима:

      – Байдуже…

      В простір маленького віконця просунулась рука з невеликою лампочкою. Віхтик жовтавого світла лизнув обличчя тих, що порушували священну тишу храму в неналежний час.

      – Вас тільки троє?

      – А на тебе треба цілу когорту? Ще, може, й з катапультами?

      Антістос досадним рухом стримав Пріскову лайку, бо вартовий уже відхиляв прибічні вузенькі дверцята, в яких ще запитав:

      – А гасло?

      – Ло-хі-ас!

      Антістос швидким рухом відкрив полу своєї каракали й підніс руку майже до обличчя вартового.

      Той, без роздратування чи тіні образи, уважно проглянув перстень на пальці юнака, протяг ще раз світлом по обличчях