Сон тіні. Наталена Королева

і вільна.

      Що ретязь солодкий кохання й жаги

      Не сковує міцно їй серця ніколи.

      Бо ж серце жіноту в неволю веде,

      Й лукаво нас робить у мужа рабою.

      Рабиню ж завжди зневажає тиран.

      Тирана ж рабиня не може кохати.

      Так жінці кохання бере незалежність,

      А рабство тоді відбирає й любов.

      – Славно! Красно! – не втримався запальний Мена. – Але ж підкресли, прошу тебе, що незалежна й вільна жінка є рідною мужу, як це було споконвіку в Єгипті.

      – А також те, хто буде… буде збільшувати імперське військо, – з легкою іронією докинув теж молодий, але вже дуже високого рангу вояк Пріск, випещений, могутній красень, за походженням александрієць.

      – Так, госте мій зацний, – обернулась Доріс до Мени. –

      Я так не сказала.

      Бо ж з думкою цею не згоджуюсь я.

      Дозвольте сьогодні признатись вам щиро:

      За хибу вважаю стремління жінок

      З мужами рівнятись,

      Подібними бути мужам до подробиць.

      Мужчини і ми, хоч здалека подібні.

      То ж різні істоти! І різний наш світ!

      – Це справне слово! Евое! – почулись з різних боків голоси старших гостей.

      А Доріс вже зверталась до Пріска:

      – Бо жінка, носителька вогників божих.

      Даруючи мужу лиш погляд, усмішку.

      Вже творить завзяття і волю до чину.

      Й ті «діти духовні» – могутні, ясні –

      Це військо надійне у війнах життєвих.

      А ті, хто не має «духовних діток»,

      Не мають на світі мети ані цілі.

      Патриції славні, що в світі не знають

      Мети ані цілі – як тільки свій рід

      І «славне наймення» щоби не згубилось,

      Ті можуть про збільшення війська подбать.

      Вони… та плебеї!

      Бо тим не лишилось на світі цім щастя,

      Як щастя родинне…

      – Аякже! Аякже! Це правильно, – заплескав у долоні розвеселений філософ Ксантос.

      Бенефіціарій Пріск вклонився господині й перейшов до іншого столу. Щоразу, як Доріс переривала свою промову, Лізій робив непомітно кілька кроків до ложа Хризіс. Нарешті наблизився так, що міг присісти біля неї.

      – Дозволиш тобі товаришувати, Хризіс? – озвався тихо густим басом, мов джміль.

      – Тільки в уважному слуханні.

      – Цих безконечних сенаторських промов? Від них я занудився, мов кінь у музею.

      – Але ж, Лізію, я ніколи не тужила за товариством коней!

      – Для початку ти б могла бути й ласкавішою до мене. Бачу, що й на тебе кепсько впливає підробка «вченої академії».

      – Помиляєшся, юначе. Мене завжди зануджувала балаканина пілікрепів.

      – Не ображаюсь на твої дотепи. Сьогодні вони в тебе не досить щасливі. Але я поважно потребую твого товариства і приятельської ради. Вийдемо до саду… маю тобі сказати…

      – Лізію! – спинила його гетера. – Ти вже мені сказав.

      Вона знизала плечима й перебирала пальцями коштовне намисто на шиї.

      Лізій забубонів роздражнено:

      – Річ