Лiтература. Отсутствует

в користуванні тим предметом, що зветься книгою. Вона – неначе добрий друг, з яким ніколи не хочеться розлучатися. Та й що може замінити сам процес перегортання сторінок, коли, зручно вмостившись у кріслі, ми читаємо улюблений твір? Книжку можна взяти в далеку подорож, на відпочинок, нарешті, подарувати другу, чого ніяк не зробиш з комп’ютером.

      Заглядати в майбутнє, як кажуть, справа невдячна. Але можна передбачити, що вік книжки не минув. Вона ще довгі віки надійно слугуватиме читачам, даючи радість та задоволення, поглиблюючи художнє мислення і пробуджуючи уяву. А в цьому, мабуть, і полягає сенс насиченого життя, до якого прагне і прагнутиме кожна освічена людина.

      Першоджерела

      Глава 1. Міфи та легенди

      Народження міфу

      Немає на землі народу, який би не тримав у пам’яті або в писемному слові власні міфи та перекази. Навіть невеличке, найвіддаленіше від культурних центрів плем’я неодмінно має у своєму фольклорі якісь давні повір’я. Годі й казати про цивілізації, чия культура сягає кількох тисячоліть.

      Міфи вивчають у школі. Їх досліджують вчені. Художники, композитори, письменники створюють на їх сюжети власні твори. Філософи осмислюють істини, що закладені у глибині міфу.

      У міфі життя уявляється зовсім не схожим на дійсність. В ньому діють не лише велетні та героїчні особистості, але й найдосконаліші істоти – боги, володарі часу й простору, які лише однією своєю волею змінюють землю, космос, впливають на долі народів, змінюють перебіг подій. У міфі можна знайти і подвиги світового характеру, і грандіозні битви, і палке кохання яке важко зустріти у реальному житті. Тобто в міфі усе «надміру» і події, і люди, і характери. Тому й сприймається він як казка, дивовижна історія.

      Слово «Міф» у перекладі з фецької  буквально означає «слово», «переказ»,  «сказання». Але це визначення аж ніяк не відповідає тому змісту, який закладено в  міфі. Іноді він схожий на епос, іноді на казку, іноді на історичну оповідь, іноді нафілософську притчу. Його кордони сягають  тих меж, до яких простягається найбагатша людська уява.

      Однак час від часу ми запитуємо: чи було те насправді? І хто вигадував численні пригоди богів та героїв? А головне, як навчилися наші далекі пращури складати усні та письмові твори, що схожі на вигадку або гру фантазії? Пояснення може бути таким: у оповідях сивої давнини відобразилися уявлення людини про навколишній світ. У ньому все здавалося їй дивовижним, сповненим таємничих нез’ясовних сил. Порівняно з богами людина відчувала себе надто слабкою, щоб спричинити бурю на морі, землетрус чи виверження вулканів. Вона розуміла, що є могутні істоти, яким підвладні не лише стихії, а й сотворіння світів і усього живого на землі. Цих істот люди й назвали богами, розподіливши їх на добрих і лихих залежно від їхніх дій та наслідків панування. Так виникли боги Природи, Любові, Розбрату, Справедливості, Гніву, Мудрості тощо.

      У різних