Полтава. Розповідь про загибель однієї армії. Петер Енґлунд

підіймалися з піщаного ґрунту, подекуди зарослого кущами. У південному напрямку раз по раз посилали загони кінноти й козаків, щоб вони не давали спокою шведським переднім сторожам і таборові. Генералітет також виїздив зранку особисто оглянути розташування шведів. Росіяни високо цінували свого ворога, про що красномовно засвідчували їхні повільні й обережні дії аж до цієї неділі. Ці численні укріплення були тим засобом, що мав захистити їх від несподіваних вибриків небезпечного ворога. А проте серед верхівки російської армії дехто був схильний вважати, що шведи не зважаться в такому становищі йти в атаку.

      Генерал Меншиков написав заспокійливого листа додому своїй дружині. Настрій у нього був бадьорий: «Учора табір перейшов сюди, і хоч це місце лежить ближче до ворога, мені здається, що воно вибране вдало. До того ж, наші загони спорудили укріплення, і думається, що супротивник скоро змушений буде покинути цю місцевість і податися геть, після чого ми сподіваємося налагодити зв’язок із Полтавою. Зрештою, в нас, дякувати Богу, все гаразд і немає ніякої небезпеки, оскільки армія стоїть тут уся зібрана докупи». Після полудня цар наказав улаштувати огляд піхоти й поділити її на дивізії; командування перейшло в інші руки. Петро Олексійович їздив верхи з капелюхом у руках і розмовляв із вищими офіцерами та штабістами. Останнім переміщенням табору й дедалі частішими наскоками на шведську армію її ще дужче прикрутили, немов лещатами. Тепер уже безперечно було досягнуто критичної межі болю, і росіяни зацікавлено чекали на їхню реакцію. Можна було сподіватися, що швед вийде з гри і, присоромлений, поверне до Дніпра, а тоді піде геть з України. Та за півмилі на південь уже почалося приготування до нападу.

      8. У неділю ввечері

      Коли скінчилася воєнна нарада, була вже четверта година по півдні. Тоді до монастиря покликано генерал-квартирмейстера армії, полковника Акселя Юленкрука. У передпокої його зустрів Реншельд і повів далі до келії короля, що лежав у ліжку. Фельдмаршал оголосив про ухвалу почати напад і наказав Юленкрукові поділити піхоту на чотири похідні колони. Далі Юленкрук отримав від Реншельда ordre de bataille, план, що показував, як мають бути розташовані військові частини під час бою. Юленкрук якусь мить постояв біля монархового ліжка мовчки. Нетерплячий Реншельд різко запитав його, чи він розуміє, як виконувати завдання, але король ледь роздратовано перебив його: «Так, так, Рен-шельде, він усе знає». Саме Реншельд мав бути замість прив’язаного до ношів короля головнокомандувачем у битві. На його плечі ліг величезний тягар відповідальності, він знав це і реагував на той гніт дратівливістю й похмурою нервозністю.

      Карл Ґустаф Реншельд був білявий, блідий, із владними рисами обличчя: гострий ніс, маленький рот і холодний погляд. Кмітливий і досвідчений військовик, загартований, вольовий, відданий королеві й короні, суворої, запальної вдачі. У стосунках з колегами та підлеглими був підозріливий і пихатий. Він мав п’ятдесят сім років,