Князь Ігор. Володимир Малик

княже? – спитав Ігор стривожено, помітивши злий вогонь у голубих Володимирових очах. —Чому залишив дружину? Ми ось-ось ступимо на Половецьку землю, і кожної хвилини слід чекати зустрічі з ворогом!

      – Саме тому я і приїхав до тебе, княже! – з притиском сказав Володимир. – Поговорити хочу!

      Ігор уважно глянув на нього і помітив, як у Володимира від збудження тремтять щоки. Молодий князь ще не вмів стримувати почуттів, а може, не хотів. Отже, розмова, видно, мала бути різкою, неприємною. Ігор здогадався чому.

      Він кивнув бояринові Рагуїлу, Яню та ліпшому мужеві Федорові Уму, з якими їхав поряд, щоб ті відстали. І коли залишився з Володимиром сам на сам, запитав:

      – Кажи, княже, що трапилося?

      – Ніби сам не відаєш, Ігорю! Несправедливість чиниш!

      – Се новина для мене! Яку?

      – Свій полк поставив у голові, а мій залишив позаду. А по закону мій мав бути попереду!

      – Чому?

      – Бо Кончак на мою землю напав, мої волості попалив, пограбував, моїх людей побив чи в полон забрав! Ти бачив, яке спустошене Посулля? Отак майже всюди – аж до Переяслава! Люд збіднів, майже всі стали жебраками: коня нема, вола нема, збіжжя, щоб весною кинути в ріллю, теж нема. Все забрали кляті! Ось чому мої вої ремствують на тебе! Ти позбавляєш їх здобичі! Бо всім відомо, що ліпший кусень дістається тому, хто йде попереду! А хто приходить на розбір шапок, той хіба що блюдо вилиже!

      – Ми йдемо передусім для того, щоб відомстити Кончакові!

      – Лукавиш, княже! Відомстити хочемо ми, переяславці, а здобич захопити хочете ви, сіверяни!

      – Дурницю мовиш, Володимире!

      – Княже! – спалахнув Володимир Глібович і зблід.

      – Я тут старший, і мені видніше, яке військо де поставити – в голові, на правому крилі, на лівому чи позаду…

      – Воно й видно! Дбаєш тільки про себе, княже! Не мене поставив у голові, а себе! А по якому праву! Тільки тому, що Святослав послав тебе замість себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолі війська?

      – Може, й так, але тоді мене тут не було б!

      – Чому?

      – Бо не доріс ти, княже, стояти наді мною!

      Обидва молоді й гарячі, вони настовбурчилися, як півні, і дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом у голови.

      Володимир зблід ще дужче.

      – Але я достатньо доріс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного разу, коли ти у спілці зі своїм сватом Кончаком хотів заволодіти Києвом! Гадаю, ти не забув, як покинув військо напризволяще і кущами тікав від наших мечів до Дніпра, ніби останній боягуз!

      Спогад про цю ганебну подію і досі пік соромом серце Ігоря. Зловмисне ж нагадування роз’ятрило стару рану ще більше. Смагляві князеві щоки спалахнули малиновим жаром, а очі блиснули люттю.

      – Ти чого приїхав сюди, княже? – голос його прозвучав лиховісно. – Правди шукати? Не буде тобі правди! У голові станеш тоді, коли вертатимемо додому!

      – Це твої останні слова?

      – Останні.

      – Ну, пожалієш, княже! – вигукнув Володимир і, приостроживши