Князь Ігор. Володимир Малик

він від того, що Настя шарпала за плече.

      – Що таке?

      – Вставай, хане! Уже день надворі! Кончак прибув!

      Туглій враз схопився. Сон як вітром здуло. Настя була одягнута по-святковому.

      – Кончак? Звідки?

      – Хитріший за тебе… Повертався іншим шляхом…

      Туглій швидко одягнувся, підняв полог. У вічі вдарило яскраве проміння весняного сонця. Це вперше за багато днів небо очистилося від хмар і над степом повіяло справжньою весною.

      Хтось підніс казанок теплої води, що пахла димом багаття, хан хлюпнув кілька пригорщів собі на обличчя. Настя, рум’яна, русокоса, подала рушник, щоб утертися.

      – Чому не розбудила раніш?

      – А навіщо? Люди стомилися, потребують спочинку. Ти теж стомився, старенький мій. І так солодко спав!..

      – Але ж Кончак…

      – Він щойно прибув… Ночував з військом і полоном за горою, в сусідній долині. А вранці його сторожа наткнулася на нас… От і приїхав навістити… Та ось і він сам!

      Поміж юртами їхало кілька вершників. У передньому ще здалеку Туглій упізнав великого хана, кинувся назустріч.

      Кончак легко зіскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглія на цілу голову, і, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спині.

      – Чув, чув про твою біду… Сам винен, що відокремився від мене… Князі думали, що я з Дмитрова піду понад Сулою вниз до Дніпра, а звідти – на Оріль і на Тор. Там мене і шукали – біля Лохвиці чи біля Лубна. А я, не будучи дурнем, рушив прямо на схід сонця, обійшов верхів’я Хорола, обминув усі можливі шляхи уруських дружин і лише за Ворсклою повернув на південь. Ішов я, переобтяжений здобиччю, поволі, зате, як бачиш, безпечно. Полону – не злічити! Кожному воїнові дісталося…

      Туглій скривився, схлипнув.

      – Тобі можна радуватися, хане… А мені?.. Ти набрав полону, а моїх родовичів побрали у полон руські князі та мерзенні чорні клобуки. Якщо половина врятувалася, то й добре. І що маю тепер робити? Людей утратив, полон і здобич загубив…

      Кончак підморгнув Насті.

      – Якщо віддаси мені, старий, молоду жінку, то я тобі відділю кілька сотень полонеників, щоб ти обміняв на своїх.

      Туглій настовбурчив рідкі вуса, закліпав очицями.

      – Жартуєш, хане? – І визвірився на Настю і всіх, хто стояв поблизу: – Ану геть звідси!

      Кончак гучно зареготав, аж коні, що стояли віддалеки, прищулили вуха.

      – Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку, а то вкраду!.. Та ну, не насуплюйся. Жартую я… Таких красунь веду нині не одну – на всіх ханів вистачить! Пай-пай!

      Туглій повеселів.

      – То справді даси полонеників на обмін?

      – Дам… Повинні ж ми виручати один одного!

      – Дякую, хане… А в мене для тебе теж є подарунок.

      – Який?

      Туглій плеснув у долоні, наказав привести полонених.

      – Ось тобі для втіхи! – поставив перед Кончаком бранців. – Чорні клобуки! Зрадники! Батько й син… Роби з ними що хочеш,