Князь Ігор. Володимир Малик

колись Володимир Мономах загнав його батька Атрака… Залишилося ж зовсім небагато ждати – березень, квітень, травень… Зате підготуємося як слід!.. Та й недужий я зараз…

      – У нас уж все готове, княже, – чого ждати? Ніби для нас первина робити зимові походи! Кончак же не ждав весни, а напав у найлютіші морози, в снігопади. І безкормиці не боявся! – вигукнув Рюрик.

      За столом запанувала тиша. Ярослав не поспішав відповідати Рюрикові на його справедливі слова, кривив губу.

      Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на Ярослава. Потім тихо почав:

      – Княже Ярославе, якщо між братією не буде злагоди, то ні сьогодні, ні завтра не підемо ми на половців і не заженемо їх за Дон чи в Обези. Всі біди землі нашої – від гордині князівської, від того, що князі про мале «се велике» почали мовити і, маючи волость, накидати оком на чуже – се моє і те моє теж!.. Ні, братіє, так не годиться! Котори та усобиці – то загибель землі нашої! Погані дивляться, що між князями немає миру, і без страху нападають на наші села та городи, грабують добро наше, полон беруть, людей убивають…

      – Брате, я не зачинаю усобиць, я тільки кажу, що не хочу йти зараз у похід, – стримано заперечив Ярослав. – Не хочу мордувати ні воїв, ні себе…

      – Коли б тільки це, Ярославе, – перебив його Святослав. – Коли б тільки це… Та боюся, що причина в чомусь іншому… От тільки не розумію в чому… Коли помер наш батько князь Всеволод, то я замінив його тобі і при цьому не раз повчав, що не книжна премудрість прикрашає князя, а його бажання служити землі своїй, уміння смиряти свою гординю перед старшим князем – батьком чи братом, вуйком чи стриєм, що посідають великокнязівський стіл. Смирення молодших зміцнює Руську землю, зарозумілість руйнує її. Пощо руйнуєш братню злагоду і любов? Ми з князем Рюриком нарешті дійшли згоди – і настав мир на Руській землі, а ти хочеш його при корені зрубати. Негоже так чинити, княже!

      Ярослав почервонів, на лобі у нього виступив піт. Комусь іншому відповів би різко, сердито, ні від кого не потерпів би подібних слів. Та Святославові, який у дитинстві замінив йому рано померлого батька, не смів сказати різкого слова. Хитрувати міг, лицемірити міг, а прямо, відверто сказати не смів. Тому заперечив тихо:

      – Брате, все, що ти мовиш, то істинна правда. З одним не можу погодитися – що я сію зерно незгоди між братією. Не йти в похід – це ще не означає, що я розпочинаю усобицю. Ні, я просто не готовий до походу. І військо моє не готове, і сам я погано себе почуваю. Хіба можна за це осуджувати?

      Всі надовго замовкли. За столом запала гнітюча тиша. Святослав відчував, що Ярослав нещирий, що причина відмови у чомусь іншому, а не в недузі. Та не хотів він затівати на людях сварку з братом. Князі Всеволод Чермний і Олег, бачачи, що батько мовчить, теж не сміли нічого сказати. Хани утупилися вузькими очима в стіл і нічим не виявляли своїх почуттів. А воєводи Андрій, Роман і Тудор, дотримуючись неписаного закону, що менші говорять тоді тільки, коли їх питають, взагалі за вечір не проронили жодного слова.

      Врешті знову заговорив Рюрик. Заява його було для всіх як