Українська модерна проза. Антология

– Мені навіть ніяково на тебе дивиться, бо я не знаю чим тобі запомогти.

      – Хто ти такий? – спитала здивовано статуя.

      – Твій сусід – старий кипарис. Хіба ж ти досі мене не знаєш? Ех, донечко, не в пору ти ожила. А, може, і в пору? Може, прийшла і твоя година?

      Кипарис захитав гілками.

      – На що він мене оживив і покинув? Коли б він хотів, я б зійшла зі свого п’єдесталу і зазнала б те, що треба знати кожній людині.

      – Та хіба ж ти людина? Ти гарна мармурова статуя, яка повинна своїм пишним тілом бавити людей.

      – Не глузуйте з мене, дідусю!

      – Хе-хе! Яка ти цікава! Під моїми гілками частенько розмовляли письменники, то я дещо од них перейняв. Були колись в людей пророки – темні люди їх били камінням. Були і такі, що личилися вченими та розумними і навіть пишалися своїм розумом і, мабуть, од великого розуму здіймали таке питання: чи є в жінок душа? Се було давно, але на великий жаль було колись, а ти, мармурова статуя, бажаєш бути людиною. Хочеш волі. Хочеш свої мармурові ноженята одірвати од п’єдесталу, куди тебе поставила чужа воля і сила.

      – Але нащо ж такі бажання ожили в моєму серці, в моєму розумі? Мене жахає страшенно непевна, навісна думка: що я знову скаменію навіки.

      – Чекай та сподівайся, то й не скаменієш. Мені здається, що люди через те не досягають своєї мети, що не вміють, або не мають сили гостро, безупинно бажати, а ти, здається, не така. Ти таки візьмеш своє.

      Ох, не даєш ти мені старому спокійно спати вночі! Дивися! Мої гілки вже почали жовкнути. Незабаром засохне і мій стовбур. Прийдуть люди і гострою сокирою порубають його та кинуть в піч, а на моє місце посадять молоденьке дерево, і я певен, що воно швидше мене ростиме і краще розів’є своє верховіття, проте, я не сумую. Чекаю спокійно сієї години і ти чекай своєї; пильно, безупинно чекай і досягнеш своєї мети. Кажуть, є статуї і є копії з статуй, є люди і копії з людей і навіть копій з копій, а далі якісь тіні. Я вірю, що прийде така година, що всі поміняються думками, зіллються в одному бажанню. І не буде копій та тіней, а будуть тільки справжні люди, які зрозуміють велике слово: «Ідеал».

      Статуя слухала пильно. Вмить, наче якась нова думка блиснула в її очах; вона зібрала усі свої сили і тихо, поважно зійшла з п’єдесталу, обережно ступаючи на доріжку та озираючись навколо.

      – Куди ти? – гукнув старий кипарис.

      Вона мовчки показала білою рукою на тин. Старий кипарис захитав гілками наче щось пригадав і тихо, тихо промовив: «Іди!»

      Вона йшла серед мертвої тиші, чутно було тільки, як шелестить сухе листя в неї під ногами; вона знала, що воно сухе, мертве і ніщо вже не дасть йому життя, а в неї жила кипуча, гаряча душа, що рвалась далі, далі. З кожним кроком вона йшла все швидше й сміливіше і зникла в білому тумані.

      На краєвиді змалювалася червона смуга: то прокидалося від сну ясне сонечко.

      ЕФЕМЕРИДИ

      Прийшла весна. Сонце простягло золоті струни між гілками дерев. Вітрець дмухав стиха і вони бриніли й одгукувалися: