Українська модерна проза. Антология

скажи ж любий, коханий, що-небудь! Я знаю, ти мене не любиш, – вона сказала се і прислухувалася, чекала, бажала якнайшвидше почути одповідь: «Я слабую, але люблю тебе щиро», – от що вона сподівалася почути. Він мовчав.

      Вона впилася в його бліде обличчя чорними очима, мов цвяхами, і вони блиснули злим вогнем, червоні губи скривилися, і вона зареготала.

      – Ти мене дуриш. Не вірю, не вірю. Ніякої в тебе хвороби нема. Ти мене розлюбив, обдурив. Мабуть другу закохав? Але кажи, кажи. Що ти – німий? Се ж глум! З тобою говорять, а ти не зводиш очей з цієї проклятої статуї. Дак цілуй її і кохай, коли продав душу сатані, а я навіть за гріх личу з тобою і знатися.

      Маручія ляпнула дверима так, що аж шибки задзвеніли і, мов буря, полетіла додому.

      Артист раптом підвівся зі стільця й заметушився по кімнаті.

      – Що вона сказала? Кохай її. Хіба ж я її не кохаю, як душу? Благаю тебе! – обернувся він до статуї. – Промов до мене хоч одно слово. Я знаю, ти жива. Се ти навмисно мовчиш, щоб мене дратувати.

      Він цілував її мармурові холодні уста, але вони тільки гірко всміхалися і були холодні, холодні.

      – Ти висушила моє серце, отруїла мізок, одібрала силу. Я все, що мав, поклав в тебе. Я бажаю од тебе нагороди. Скажи ж мені, чого ти хочеш ще від мене? Що я повинен робити? Ти незадоволена? – На хвилину йому здавалося, що уста заворушилися, затремтіли, стали теплішими, але ні. – Пам’ятай, що я, я твій творець. Не пишайся! Не гордуй!.. Ти глузуєш з мене? Але що б ти була без мене? Коли б не моя, воля ти і досі була б шматком мертвого мармуру. Я дав тобі більш, ніж треба було дати статуї і ти… ти зробилася моїм катом… моєю мукою… Хіба твір може бути вищим свого творця? А-а… дак будь же ти «ніщо!» – він наче зрадів, що пригадав таке слово і з реготом побіг в другу кімнату, схопив величезний молоток і хотів розтрощити статуї голову, але почув, що його хтось схопив ззаду так міцно, що молоток загримів додолу.

      Артиста зв’язали, не вважаючи на те, що він ревів, стогнав, кляв когось, силився порвати пута; вони врізалися в його руки, але він не чув фізичного болю: в нього тільки боліла душа.

      Дали він стих, мов мала дитина і навіть не питав, куди його везуть. Там, де він потім жив, не було ніяких статуй: тільки чотири білі стіни. Іноді його випускали з маленької кімнати у велику, де маячилися якісь постаті в однаковій одежі і щось безу-пину говорили, говорили. Він не розумів їх річей: іноді наче прокидався від сну, мов щось пригадував і казав поважно: «Я не Пігмаліон, але він колись прийде, прийде». Люди, які метушилися коло нього, дивилися на двері і кожного нового пожильця звали Пігмаліоном.

      Незабаром артистова мати продала статую, через яку загинув її син, одному скульпторові; він думав взяти за неї великі гроші, тільки попереду хотів зробити зі статуї копію, бо вона йому страшенно подобалася. Він почав пильно працювати, але коли скінчив свою працю та почав придивлятися до копії і оригіналу, то зараз побачив, що була велика різниця між сим твором і копією. Хоч статуя була похожа риса в рису. Для профана вона була б добра, але в артиста були другі очі; він бачив, що їй чогось бракує,

      Він