Українська модерна проза. Антология

мов голодні вовки.

      – Веди мене далі! Я знаю – там, там на горі лежить великий камінь. Він уріс в землю; сивий мох на чолі його; великі, мов зморшки, перекреслюються смуги чорні, як ніч, як смерть, червоні, як кров, сірі, як наше життя. Я знаю, знаю… Я бачив його, бачив у сні. Я сяду і сидітиму довго, довго проти таємного каміння, поки не прочитаю в заплутаних ієрогліфах розгадку життя. І я її прочитаю. Веди мене, веди!

      – Для тебе є одна розгадка, – казала йому жінка улесливо.

      – Яка? – спитав він з запалом.

      – Слава, – одказала вона, стискаючи йому руку.

      – Але це недалеко до егоїзму: жити тільки для власної слави. Забути все… Ні, я не можу… Голодні, нещасні люди.

      – Забудь, забудь, забудь! – промовила вона. – Ти великий, ти дужий. Живи для себе і для гучної слави.

      Він гордо підняв голову і пішов поруч з нею.

      – Що це там червоніє на шляху?

      – Це червоні троянди, що кидає тобі під ноги слава.

      Він гордо підвів голову, але йому здавалося, що вона сама схиляється, як зів’яла квітка.

      – Що це там біліє на шляху? – запитує він знов.

      – Не придивляйся, бо впадеш. Це білі хмарки пливуть назустріч.

      Він подивився й побачив білий кістяк, що лежав край дороги і дивився в високе небо глибокими ямами, де колись були живі очі, мов блискучі зорі, він неначе глузував зі своїх великих замірів.

      Соромський знов пригадав теє, що забув:

      – А там унизу, вони чекають, сподіваються, може, клянуть мене? Нащо я їм кинув надію? Нащо обіцяв більш, ніж вони прохали? Але я зроблю те, що казав. Я принесу їм сподіване щастя.

      Він напружував останні сили. Серце в нього нерівно й швидко тріпалося. Ноги підгиналися, голова схилялася додолу.

      – Порятуй мене! Змилуйся! Перев’яжи мені мої рани, з яких дзюрчить кров! – прохав він у своєї поводарки.

      – Я не сестра-жалібниця. В мене немає жалю. Я підтримую дужих, а ти кволий.

      – Нащо ти мене дурила?

      – Ти сам себе дурив.

      Він впав. Коли розплющив очі, то тільки побачив останній соняшний промінь, що світив на нього і одбивався на високій скелі.

      – Вона мене одурила. Я не великий, я кволий робак я, не пророк, не поет. Я не можу встати. Ні, ні, я тільки дуже втомився. Я одпочину трохи, встану і сам загою свої рани цим зіллям, що там росте. Я вже забув, як його звуть, але потім пригадаю. Я бачу цей сірий камінь. Ще кільканадцять східців. Кільканадцять ступнів і таємне незрозуміле одкриється. Луда спаде з очей…

      Він важко дихав, хапаючись за каміння, що котилося в якусь безодню. Кров з його потомленого тіла й пораненого серця бігла червоними, тоненькими струмочками на шлях.

      – Коли б знати напевно, що там десь, як у бухгалтерській книзі, списана доля планет, господарств, народів і кожної людини і нічого не можна переробити, тоді я б казав їм: «Мовчіть, коріться!» Тепер я не можу цього казати. Хто це йде до сірого каменя? Хтось інший прийшов раніш, ніж я. Мені завжди не щастило! Завжди доля глузувала з мене. Це йому, а не мені судилося прочитати теє, за що