Українська модерна проза. Антология

і повторював сі слова, щоб нічого не думалось, – і справді нічого не думалось, але те уявлення тим паче лізло в уяву. А з тим разом зростав і жах в нім, і якесь озвіріння, що тіпало його душу.

      А вікно з темного стало йому синім… Годинник страшно дратував його, тикаючи якось дико і настирливо… Нервова дріж бігла по тілові Корденка… В глибині душі билась в конвульсіях якась думка… Всередині все терпло.

      Корденко вибивався з сили, – він почув, що всі сили душі, навіть її болі, тупіють… І вибившись цілком з сили, як сніп, як підкошена трава, повалився на ліжко і заснув сном мерця.

      В низенькій, з невеличкими вікнами кімнаті на столі стоїть самовар і привітно грає на різні голоси, що всі між тим мають один тон якогось лагідного і втихомирюючого характеру. За самоваром сидить його мати, тоді ще зовсім молода. Далі батько, чоловік літ 35 з гарною бородою, рівним чолом і ясними чорними очима. В кімнаті тепло, затишно, самовар парує. На стіні привітним старечим голосом тик-кає годинник, немов бабуся оповідає свої одноманітні казки. Мати, привітно всміхаючись, наливає чай. Батько п’є і потім курить цигарку. Мало згодя починає балакати, оповідати про свою молодість і молодечу діяльність. Оповідає з тим натхненням, яким переймаються люди, згадавши свою ясну молодість. А син, молодий Корденко, так пильно слухає, – так йому до вподоби сей його вродливий батько. От він оповідає про те, як ще був студентом і ходив на сходки, на яких критикували уряд і змовлялись боротись з ним; як він ходив в свитці поміж селян і намагався вчити їх; як селяни його схопили і хотіли одвезти до станового, а він втік од них, коли вони заїхали до шинку, лишивши його зв’язаним на возі, – і багато іншого. І серце молодого Корденка росло, і здавалось йому, що й батько росте. Звертається він до батька і питає його:

      – А тепер, татусю, мислю собі, що тепер робиш? Ти тепер ще сильніше борешся з урядом, ще лучче вчиш людей?…

      – Ні, дитино, я тепер слідчий, а не вчитель, я сам уряд, – відповів батько.

      – Так що… – почав син.

      – А те, що не можна робити всього того, що я хотів робити, коли був молодим, бо я тоді був дуже наївним… Виростеш, взнаєш…

      І здавалось йому, молодому Корденкові, що батько його робиться таким звичайним, таким мізерним, як і всі, і навіть ще гіршим, здавалось йому тепер… І от почуває Корденко, що він росте, росте і робиться великим, дужим, а батько старіється враз і робиться таким, як тепер, і от він схоплюється і мовить так гаряче, так міцно і між тим так грубо:

      – Ти – буржуй, бюрократ, мізерний зрадник!..

      Мати схоплюється й собі безпомічно махає руками…

      – Мовчать, мовчать!.. – кричить старечим голосом, пристукуючи кулаком, батько.

      В сю мить в хатину вривається сила жандармів, кидаються на молодого Кор-денка, схоплюють його і тягнуть геть, – і чує він роздираючий душу плач матері…

      Просипається… Прокидаючись, він ще чув немовби той плач і здригнувся. Сів на ліжко і почав протирати очі.

      Провів рукою по чолі: холодний піт застиг