Врятувати Тараса Шевченка. Олександр Гаврош

що таке? – стривожився охоронець і глипнув на годинник. Він квапився додому.

      – Ми можемо зайти в музей? Мені треба випити води… – заблагала Яна.

      Марина Андріївна глянула на охоронця. Той знизав плечима. Щось забагато довкола їхнього музею коїлося дивного. Досвідчена музейниця відчувала, що все це не просто так, і жіноча цікавість перемогла.

      – Ви ще не ввімкнули сигналізацію? – запитала вона охоронця.

      – Не встиг, – усміхнувся той, гасячи недопалок.

      Заступниця прочинила двері, і вони опинилися в музейній тиші. Тут не відчувалося, що ви знаходитеся в самому центрі Києва, посеред тисяч людей і машин. Тим часом Яна напружено міркувала, як викрутитися із ситуації.

      Щойно потрапили у коридор, дівчина одразу зауважила плетене крісло у куточку. Тепер його ще й відгородили од відвідувачів червоною стрічкою. Так вирішила Марина Андріївна, аби вберегти експонат від надмірної уваги останніх днів.

      Вони зайшли до кабінету наукових працівників, і музейниця налила дівчині півсклянки мінералки з пластикової пляшки «Моршинська».

      – Ну, розповідай! – подивилася уважно жінка в зелені очі дівчини.

      – Розумієте… Як би вам це сказати… – не знала з чого почати Яна і поправила тендітною долонею модну зачіску. Її саморобні сережки-висюльки грайливо дзенькнули. Вона озирнулася, зауваживши, що охоронець залишився надворі. – Я відкрию вам таємницю… Але благаю: нехай це залишиться між нами!

      – Гаразд! Я обожнюю таємниці… – усміхнулася дослідниця, яка любила просиджувати в архівах, вишукуючи все, пов’язане з Шевченковим перебуванням у Києві.

      – У вашому музеї є незвичайна річ… І є підстави думати, що через неї… можна потрапляти в минуле! – Яна глибоко видихнула і зиркнула, яке враження справили її слова.

      Обличчя пані Марини на мить закам’яніло, а потім знову ожило:

      – Та тут кожен експонат є своєрідною стежкою в історію. Головне – мати палку уяву!

      – Ви мені не вірите? Гаразд, тоді скажіть, чи був тут учора високий огрядний блондин п’ятдесятирічного віку?

      – Той рідкісний нахаба? Авжеж! Він ще й свій записник у нас забув!

      – А ви знаєте, що це – директор Музею раритетів?

      – Директор музею? Хто би міг подумати! – сплеснула руками пані Марина. Бо таких музейних керівників вона зроду не зустрічала. – Чому ж він не представився?

      – Мабуть, хотів зберегти інкогніто! Не вірите? Покажіть його записник!

      – Марино Андріївно, ви самі замкнете музей? Бо мені сьогодні електричкою добиратися аж на Чернігівщину! Треба поспішати, бо людей буде, як оселедців у бочці! П’ятниця ж! – нетерпляче гукнув знадвору охоронець. На вихідні він їздив допомагати матері порядкувати в господарстві. А точ-ніше – на вечірки до кирпатої веселухи Насті, яка жила по сусідству.

      – Гаразд! Ідіть! – не замислюючись відповіла заступниця директора, зосереджено міркуючи зовсім про інше.

      Яна швидко