Врятувати Тараса Шевченка. Олександр Гаврош

мадам.

      – Ну? – якомога грубішим голосом мовив хлопець до слухавки, вдаючи із себе «крутого перця».

      – Я знайшла… – таємниче мовила зберігачка фондів.

      – І що? – Ясеві від хвилювання одразу пересохло в роті.

      – У нього на столі записка. Цитую: «5 квітня. Музей Шевченка. Треба спробувати зараз. Завтра буде пізно!» Перші два речення підкреслено.

      – Нічого не зрозумів. Що «треба спробувати»?

      – Це з’ясуємо пізніше. Головне – ми знаємо час і місце.

      – Але 5 квітня було вчора!

      – Так, і зранку до четвертої години Роман Лук’янович був на роботі. Отже…

      – Отже, перед таємничим зникненням він мав зайти в музей Шевченка! – відгадав думку Яни школяр. – Ти думаєш, він там?

      – Не знаю… Але, вочевидь, шеф там планував бути.

      – Гаразд! Я шурую туди.

      – Мерщій! І зателефонуй мені просто з музею!

      Ясь висипав з кишені куртки залишки соняшникового насіння шиншилі Мейсону, що аж запищав від радощів, і перехрестився на вирізану з липової дошки ікону святого Миколая, що висіла в коридорі. Так він зробив уперше. Тільки тепер хлопець починав розуміти, що без батька не уявляє свого життя. Хоч, будучи разом, вони спілкувалися небагато. Здебільшого мовчали за екранами своїх гаджетів. Але вже сама батькова присутність наповнювала їхнє помешкання спокоєм і безпекою.

      Старий усе-таки був гідний поваги, попри запальний характер. Це був згусток енергії, ходяча кульова блискавка, яку, не дай Боже, залишити в замкнутому просторі: все рознесе і всіх дістане!

      Батько був для нього всім: і татом, і мамою. Єдине, що дідом не був. Бо найстарший Попадинець жив під Києвом, і частину літніх канікул Ясь проводив у нього на пасіці у селі.

      Розділ 2

      До музею Тараса Шевченка недалеко – можна дістатися пішки. Треба було лише піднятися вгору через Ботанічний сад до станції метро «Університет», а там уже спуститися бульваром. Ясь був у цьому музеї кілька років тому, коли вони приходили на екскурсію цілим класом. Тоді ще зробили спільне фото на пам’ять з учителькою літератури Оксаною Миколаївною біля Шевченкової картини «Катерина». Тато їх похвалив за оригінальність і розповів, що це найбільше своє полотно Шевченко намалював для тодішнього українського олігарха Василя Тарновського. Адже скоробагатьки ХІХ століття підтримували українську культуру (на відміну від нинішніх). Авжеж, тато все знав!

      На превеликий подив школяра, на місці колишнього парадного входу до музею він побачив… стіну! І складалося враження, що вона там стояла завжди. Так було все бездоганно опоряджено після реконструкції. Вхід до музею тепер розташовувався аж за рогом. Ясь присвиснув, коли побачив у внутрішньому дворику сучасний скляний палац із прозорою стелею. Біла лискуча плитка вигравала на сонці, яке щедро лилося крізь скляний дах. На стінах висіли модерні світлини фотографа зі Швейцарії. При вході