Врятувати Тараса Шевченка. Олександр Гаврош

зараз куплю квиток і буду на це крейзануте крісло витріщатися до закриття музею.

      – Ти тільки без мене нічого не роби! – збуджено заговорила Яна. – Я спробую швидше відпроситися.

      – Ха! Хвилюєшся, мала, що без тебе вирушу за татом?

      – Ти чув? Дочекайся мене! Я тебе дуже прошу – будь розумним! Не натупи!

      Ясь щось прогугнявив у слухавку і припинив розмову, бо на сусідню лавицю присіли дві музейні тітоньки і запалили цигарки. Вони зацікавлено глянули на схвильованого хлопця, що, похапцем збираючись на пошуки батька, навіть не встиг зранку вгамувати темне розпелехане волосся і знайти у шафі щось миролюбніше за чорну майку із зображенням черепа і написом «Born to die». Школяр підтягнув блискавку спортивної курточки аж під шию і діловито попрямував до музею. Там купив квиток і став поволі оглядати експозицію. Однак його голова міркувала зовсім про інше. Адже поруч, за кілька кроків від нього, стояло таке саме плетене крісло-гойдалка, як у Музеї раритетів.

      Рік тому, у ніч на Святого Миколая, завдяки цьому таємному міжчасовому переходу їм утрьох удалося потрапити до Києво-Печерської лаври початку XVII століття. Якби цей клятий ненажера Мейс не перегриз пруття на кріслі, машина часу досі би справно працювала. О, скільки би вони могли зробити корисних і важливих відкриттів для науки! Однак усе лишилося в минулому. Багато разів Ясь, Яна чи тато сідали у крісло і промовляли чарівні слова. Проте диво Святого Миколая більше не повторювалося. Ясь навіть навмисне спробував це зробити у річницю їхньої неймовірної мандрівки у часі. Вирахував точно годину – але міжчасовий портал не відкрився.

      – Цей будинок належав чиновнику Івану Житницькому, – долинав із сусідньої кімнати монотонний жіночий голос заступниці директора, що проводила екскурсію для шістьох поважних гостей з якоїсь азійської країни, судячи по їхніх смаглявих обличчях та вузьких очах-щілинках.

      – Він був удівцем, мав чотирьох дітей і, аби прожити, мусив здавати кімнати внайми. Крім Тараса Шевченка, тут мешкав іще художник Сажин та літератор Афанасьєв-Чужбинський. Вони приятелювали і провели тут цілий 1846 рік – один із найщасливіших у житті Кобзаря…

      «Треба випробувати це крісло…» – билася в голові хлопчини єдина думка. Він навіть не розглядав унікальні краєвиди Києва середини ХІХ століття, зроблені Шевченком та Сажиним. Просто дивився крізь них відсутнім поглядом, аби не привертати зайвої уваги.

      – Як бачите, тут було шість кімнат і ще дві кімнати нагорі, у мансарді. У напівпідвалі знаходилася кухня та покої для прислуги, – продовжувала екскурсовод з хмарою дрібних білих кучериків на голові. Вона була у пурпуровому довгому в’язаному светрі, в чорних лосинах і коротких чобітках, що підкреслювали стрункість ніжок. – Ми точно не знаємо, де була кімната Тараса Шевченка, але думаємо, що оця, яка вікнами виходить на вулицю…

      «Прикольна тітонька, як і мій старий, – згадав Ясь улюблену камуфляжну камізельку батька. – Але, псячі лапи, як же сісти у те крісло, якщо там постійно стовбичить охоронець?»