Врятувати Тараса Шевченка. Олександр Гаврош

І поки ви розглядаєте експонати, я встигаю роздивитися вас. Трапляються оригінальні типи.

      Ясь згадав, як він крутив свого носа, і засоромився.

      – А цього чоловіка часом не бачили? – тицьнув школяр пальцем у смартфон.

      Жінка уважно подивилася на екран і замислено проказала:

      – Ну як не бачила? Це ж, здається, директор Музею раритетів. Дуже допитливий чолов’яга і багато знає. Ми ще з ним трохи посперечалися про медальйон з волоссям Шевченка. Він наполягав, що його слід віддати вченим на дослідження ДНК.

      – А коли він учора тут був? Це дуже важливо! Будь ласка!

      – Ні, він був не вчора, а в понеділок чи у вівторок. Дуже ретельно оглядав усю експозицію і щось записував у свій нотатник.

      – Ви впевнені?

      – Якби він заходив учора, то ми би з ним продовжили дискусію. А чому ти так цікавишся?

      – Просто ми з ним домовилися зустрітися в музеї Шевченка.

      – Так у Києві ж є ще два Шевченківських музеї! Це будинки, в яких жив Тарас Григорович. Уточніть у директора, про який ідеться. Тут він, здається, вже все побачив що хотів.

      Пройшовши до наступної зали, Ясь миттю заліз в Інтернет на смартфоні і прочитав про меморіальний будинок у провулку Тараса Шевченка та про хату на Пріорці. У першому помешканні поет жив у 1846 році, а в другому – у 1858-му. Для початку Ясь обрав той, що найближчий – поруч із майданом Незалежності. Решту експозиції він оглянув побіжно і поквапився на вихід. Цікаво, що батько тут так пильно розглядав? Він добре знав свого тата. Старий буркотун даремно не буде витрачати жодної хвильки. Якщо він сюди зайшов, значить, у важливій справі. Але чому – Шевченко? Який це має стосунок до Музею раритетів, що спеціалізується на історії друкарства та давніх книжках?

      В атріумі стояв галас. До музею прибула чергова група молодших школярів, які стовпилися біля каси.

      – Я хочу сувенір! – гукала дівчинка у великих окулярах, тицяючи пальцем на репродукції картин Шевченка у вітрині. Вчителька марно намагалася заспокоїти своїх вихованців. Кілька хлопчиків у вишиванках здавали речі у гардероб.

      «Напевно, фотографуватимуться біля “Катерини”, мальки голопузі!» – усміхнувся Ясь і вискочив надвір.

      Після довгої сплячки весна нарешті забуяла на повну силу. Температура сягала вже двадцяти градусів, тож довелося розщіпнути модну спортивну курточку з капюшоном.

      Семикласник швидко крокував Хрещатиком до майдану Незалежності, думаючи, як зреагує батько, коли дізнається, що він прогуляв школу. Підніме ліву брову і прогуде: «І це син великого батька? О сором на мою вчену голову!» Однак у мене є поважна причина – я його розшукував! А це краще, ніж тупо сидіти за партою, коли, можливо, твоїй найріднішій людині потрібна допомога», – виправдовував він себе. Про трагічні речі, які могли статися з батьком, Ясь думати не хотів. Мабуть, через свій юний вік, коли життя здається світлішим і приємнішим, а всі проблеми – тимчасовими.

      З майдану він піднявся вгору провулком, що вів до Софійської площі, і незабаром стояв перед старовинною хатою з трьома