Шляхи долі. О. Генри

«Дядьку Бушроде, коли я помру, я хочу щоб ви добре подбали про містера Роберта. Здається», – так сказала міс Лусі, «він вас слухає більше, ніж будь-кого. Іноді він вередує, гарячкує, і його годі в чомусь переконати, але йому потрібен хтось, хто знає, як із ним поводитися. Він буває такою дитиною», – так сказала міс Лусі, а очі її сяяли на бідному худому лиці, «але він завжди», – так вона сказала, – «був моїм лицарем, чистим, без страху й догани».

      Містер Роберт почав, як звичайно, зображати щось між м’якосердістю і вдаваним гнівом.

      – Ви… старий Базікало! – пробурчав він крізь хмару звивистого цигаркового диму. – Та ви, напевно, здуріли. Я ж сказав вам, ідіть додому, Бушроде. Міс Лусі таке сказала? Скільки то, два роки, як вона померла, Бушроде? Біс із ним! Ви тут всю ніч зібралися стояти й бубоніти, як дурень?

      Знову засвистів поїзд. Тепер він був біля цистерни з водою за милю від них.

      – Містере Роберт, – сказав дядько Бушрод, кладучи руку на торбу, яку тримав банкір. – Заради Бога, не беріть цього з собою. Я знаю, що всередині. Я знаю, де в банку ви це взяли. Не беріть. У тій торбі – клопіт для міс Лусі й для дітей міс Лусі. Вона знищить ім’я Веймаут, накладе на нього ганьбу й накличе лихо. Містере Роберт, можете вбити старого негра, якщо хочете, але не беріть цю валізу. Якщо я колись перейду Йордан, що я скажу міс Лусі, коли вона спитає мене: «Дядьку Бушроде, чому ти не подбав про містера Роберта?».

      Містер Роберт Веймаут кинув сигару й струсив вільну руку в жесті, який у нього завжди передував вибуху гніву. Дядько Бушрод схилив голову перед очікуваною бурею, але не відступав. Якщо на дім Веймаутів чекало падіння, він впаде разом із ним. Банкір заговорив, і дядько Бушрод закліпав від здивування. Прийшла буря, але її стримувала тиша літнього бризу.

      – Бушроде, – сказав містер Роберт, понижуючи голос, – ви переступили всі межі. Ви зловживаєте поблажливістю, з якою до вас ставилися. То ви знаєте, що в цій торбі! Ваша давня і віддана служба якоюсь мірою вас виправдовує, але – йдіть додому, Бушроде – і більше ні слова!

      Але Бушрод ще міцніше схопив торбу. Світло потяга освітило тіні на станції. Гул наростав, і люди на пероні заметушилися.

      – Містере Роберте, дайте мені торбу. Я маю повне право з вами так розмовляти. Я служив вам змалечку. Я пройшов війну як ваш прислужник і прогнав янкі на Північ. Я був на вашому весіллі, і я був поряд, коли народилася міс Летті. І діти міс Летті, вони кожного дня чекають, коли прийде дядько Бушрод. Я такий самий Веймаут, тільки з іншими правами та кольором шкіри. Ми з вами обоє немолоді, містере Роберт. Вже недовго до того, як ми знову побачимося з міс Лусі й звітуватимемо перед нею про наші вчинки. Старому негру нічого буде сказати, крім того, що він робив усе, що міг, для родини, якій належав. Але Веймаути, їм належить сказати, що вони жили без страху й догани. Дайте валізку, містере Роберте – я однаково заберу. Я віднесу її назад у банк і замкну в сховищі. Я зроблю так, як просила мене міс Лусі. Відпустіть, містере Роберт.

      Поїзд прибув на станцію. Якісь чоловіки штовхали багаж. Двійко-трійко пасажирів