Шляхи долі. О. Генри

Роберт обережно поклав торбу на стіл і підняв комір по вуха. Він був вбраний у грубий сірий костюм, як для подорожі. Він кинув нахмурений погляд на великий офісний годинник над лампою, а тоді повільно оглянув банк – повільно й із любов’ю, подумав дядечко Бушрод, ніби прощався зі знайомим, дорогим серцю місцем.

      Тепер він знову підхопив свою ношу та тихо й швидко вийшов із банку тим самим шляхом, що сюди зайшов, а на кінець замкнув за собою двері.

      Ще хвилину, а то й довше, дядько Бушрод стояв на місці й не рухався. Був би цей опівнічний зломщик сейфів і сховищ кимось іншим, старий слуга миттю дав би йому по голові, щоб врятувати власність Веймауту. Але зараз душу спостерігача терзав страх перед чимсь гіршим, ніж простим пограбуванням. Його охопив страх, що добре ім’я та честь Веймауту от-от буде втрачено. Щоб містер Роберт грабував банк! А що ще це могло означати? Нічний час, потайний візит у сховище, повна торба, злодійський костюм – що ще все це могло означати?

      І тут із безладних думок дядька Бушрода виринув спогад про попередні події – пияцтво містера Роберта і як наслідок часті перепади настрою; випадково почуті уривки розмов про спад у бізнесі та проблеми з поверненням позик. Що це могло означати крім того, що містер Роберт Веймаут ухилявся від правосуддя – і саме цієї миті збирався втекти із залишками банківських запасів, залишаючи містера Вільяма, міс Летті, маленьких Нен, Ґая і самого дядька Бушрода з цією ганьбою?

      Дядько Бушрод обдумував це все всього хвилину, а тоді прийшов до тями й набрався рішучості до дій.

      – Боже-Боже! – застогнав він і пошкандибав до бокових дверей. – Така кінцівка після років великих справ, і то добрих справ! Що ж це робиться зі світом, якщо вже родина Веймаутів виявилася грабіжниками й розкрадачами! Пора дядькові Бушроду прибрати за деким і залатвити справи. О, Господи! Містере Роберт, нічого у вас не вийде. Міс Летті з дітьми так пишаються, тільки й торочать, що «Веймаут, Веймаут»! Якщо зможу, я вас зупиню. Хоч стріляйте, а я вас зупиню.

      Дядько Бушрод, допомагаючи собі ціпком та долаючи ревматизм, поспішив вулицею до залізничної станції, де перетиналися дві лінії до Вейматвілля. Там він з острахом чекав і побачив містера Роберта, який стояв у затінку будівлі, де чекав на поїзд. В руці він тримав торбу.

      Коли дядько Бушрод підійшов до президента банку десь на двадцять метрів, який стояв під стіною, наче величезний сірий привид, його охопило раптове хвилювання. Він нарешті осягнув поспішність та зухвальство того, що він збирався зробити. Він був би більш ніж щасливий можливості відвернутися і втекти від славнозвісного гніву Веймаута. Але його уяві знову вигулькнуло біле докірливе обличчя міс Летті й пригнічений вигляд Нен і Ґая, які йому доведеться побачити наяву, якщо він зазнає невдачі й вони засумніваються в його виконанні обов’язку.

      Підбадьорений цією думкою, він рушив вперед, покашлюючи й голосно стукаючи ціпком, щоб ще здалеку дати знати про своє наближення. Тоді він уникне небезпеки раптово здивувати часом надто поспішного