Вельможний клієнт. Артур Конан Дойл

спустилися вниз?

      – Я накинула халат і зійшла вниз.

      – Через скільки часу після пострілу ви зустріли на сходах містера Беркера?

      – Дуже швидко. Важко помітити, скільки минуло часу в такій ситуації. Він благав мене не заходити туди та запевняв, що я вже нічим не можу зарадити чоловікові. Тоді місіс Еллен, наша економка, відвела мене знову нагору.

      – Чи не могли б ви уточнити, скільки часу ваш чоловік перебував унизу, коли ви почули постріл?

      – Ні, не можу. Я не чула його кроків. У нього була звичка щоночі обходити будинок.

      – Через цю його звичку я й потурбував вас, місіс Дуґлас. Ви познайомилися з вашим чоловіком в Англії?

      – Авжеж.

      – Містер Дуґлас ніколи не розповідав вам про подію, що сталася в Америці й накликала на нього небезпеку?

      Місіс Дуґлас серйозно задумалася, перш ніж відповісти.

      – Ні, не розповідав, – відповіла вона нарешті. – Але я завжди відчувала, що якась небезпека йому таки загрожує. Він не бажав розмовляти на цю тему, причому не через відсутність довіри до мене, а через прагнення захистити мене від прикрощів.

      – Як же ви тоді здогадалися про ту небезпеку?

      На обличчі місіс Дуґлас з’явилася посмішка.

      – Хіба може чоловік приховувати щось усе життя, щоб його кохана жінка нічого не запідозрила? Я здогадалася про це за багатьма ознаками, але найголовніше – за його манерою спілкуватися з незнайомцями. Я збагнула, що в нього є могутні вороги й що він вважає, ніби вони натрапили на його слід. Він завжди тримався насторожі, і я нервувала, якщо чоловік повертався додому пізніше, ніж зазвичай.

      – Які слова чоловіка надто здивували вас і залишились у вашій пам’яті? – спитав Голмс.

      – Долина страху. Такими були слова, які він вжив, відповідаючи якось на мої розпитування про його минуле. «Я був у Долині страху. Я ще й досі з неї не вийшов».

      – Ви питали його, що він мав на увазі під Долиною страху?

      – Питала, але він тільки сумно хитав головою. «Вже кепсько те, що я побував там. Дай, Боже, щоб її жах ніколи не торкнувся тебе». Це, мабуть, була якась реальна долина, в якій йому довелося жити, де з ним сталося щось страшне. У цьому я впевнена. Більше нічого не можу додати.

      – І він не називав жодних імен?

      – Ні. Але якось після нещасного випадку на полюванні, років три тому, у нього стався напад. Тоді він безперестанку гнівно повторював ім’я якогось магістра Мак-Ґінті, «володаря душі й тіла». Коли він одужав, я запитала його, хто такий магістр Мак-Ґінті та чиїх душ і тіл він володар. «Слава Богу, не моїх!» – відповів чоловік регочучи. Гадаю, що існує зв’язок між тим Мак-Ґінті та Долиною страху.

      – Ще одне запитання, – попросив інспектор Мак-Дональд. – Ви зустрілися з містером Дуґласом у Лондоні, і там він запропонував вам руку і серце. Чи не передував цьому якийсь роман? Чи було щось таємниче у ваших заручинах?

      – Роман був. У всіх завжди бувають романи. Але не пригадую нічого таємничого.

      – У нього не було суперника?

      – Ні, я була вільною.

      – Ви знаєте, що його обручку хтось зняв. Вас це не дивує? Можливо, якийсь старовинний