Вельможний клієнт. Артур Конан Дойл

прожили в Каліфорнії п’ять років. Тож невідома нам історія сталася не раніше, ніж одинадцять років тому?

      – Напевно.

      – Це, мабуть, винятково запекла ворожнеча, якщо вона протривала досі й завершилася таким сумним фіналом.

      – Гадаю, це була якась похмура справа, що кидала тінь на все його життя. Спогад про неї ніколи не полишав його.

      – Але якщо чоловік знав, що над його головою зависла смертельна небезпека, то чому не звернувся до поліції?

      – Імовірно, від цієї небезпеки ніхто не міг його захистити. Не випадково він усюди ходив озброєний. Але тієї ночі був уже у халаті. Оскільки міст підняли, він вважав, що перебуває в безпеці.

      – Я хотів би точніше розібратися в часовій послідовності, – промовив Мак-Дональд. – Шість років тому Дуґлас залишив Каліфорнію. Ви відбули за ним наступного року?

      – Авжеж, наступного.

      – Якщо він був одружений п’ять років, то ви повернулися в Англію ще до весілля?

      – За місяць до вінчання. Я був його дружкою.

      – А ви були знайомі з місіс Дуґлас до шлюбу?

      – Ні, адже я тоді жив не в Англії.

      – Але після цього ви часто її бачили?

      – Я часто бачив Дуґласа, – Беркер холодно зиркнув на детектива. – Якщо ж зустрічався з нею, то лише тому, що неможливо навідувати приятеля, уникаючи контакту з його дружиною. Якщо ви припускаєте, що…

      – Я нічого не припускаю, містере Беркер. Ставлю лише ті запитання, які потрібні, щоб збагнути справу. Містер Дуґлас схвалював вашу дружбу з його дружиною?

      Беркер зблід, як сметана.

      – Прошу не питати мене про таке! – крикнув він. – Як це стосується справи, яку ви розслідуєте?

      – Я змушений повторити своє запитання.

      – А я відмовляюся відповідати.

      – Ви маєте право відмовчуватися, але ваша відмова і є відповіддю.

      Беркер із хвилину помовчав. У його чорних очах читалася велика напруга думки. Несподівано він усміхнувся.

      – Врешті-решт, джентльмени, ви справді лише виконуєте свій обов’язок, і я не можу перешкоджати вам. Прошу тільки не дошкуляти місіс Дуґлас всіма цими запитаннями. На її долю й так припало достатньо смутку. Змушений визнати, що бідний Дуґлас мав один-єдиний недолік – ревнощі. Він любив мене й обожнював свою дружину. Хотів, аби я приходив сюди й навіть часто посилав за мною. Але коли він бачив, як його дружина по-дружньому розмовляла зі мною, він неодноразово втрачав самовладання й навіть міг образити. Й, однак, ніхто у світі не мав більш люблячої, вірної дружини та відданого приятеля, ніж я.

      – Ви ж знаєте, що обручку вбитого зняли з його пальця?

      – Начебто так.

      – Що хочете сказати цим «начебто»? Це ж безсумнівний факт.

      Беркер уперше виглядав розгубленим і збентеженим.

      – Коли я сказав «начебто», то, власне, хотів підкреслити його непевність. Адже не виключено, що Дуґлас сам зняв перстень.

      – Проте зникнення каблучки вказує на те, що між шлюбом Дуґласа та злочином є певний зв’язок.

      Беркер стенув плечима.

      – Не бачу жодного зв’язку, – заперечив він. – Але якщо ви натякаєте,