Притулок пророцтв. Дэниел Киз

її схопити.

      – Помри, Рейвен! Ти мусиш померти!

      – Ану геть звідси, старий. Не лізь, – сказав Зорба.

      Однак Тедеску не зупинявся.

      Зорба двічі вистрелив. З-під лікарняної сорочки бризнула кров. Тедеску повалився на підлогу.

      Той, що з милицею, виринув з-за рогу і пошкутильгав до тіла. Промовив сухим, скрипучим голосом:

      – Дурню! Та це ж він! Він телефонувати звідси, щоб ми його тут підібрати.

      Зорба нахилився і пильно оглянув обличчя.

      – Я не знав. Я ніколи не бачив Тедеску. Що він робить у афінській божевільні?

      – Казати, що дівчина пам’ятає план, тож він має її вбити.

      Із горла вмираючого вирвався булькіт.

      Чоловік на милицях схилився над тілом.

      – Ясоне, пробач мого сина-ідіота. Що хочеш, щоб ми зробити?

      – Операція «Зуби дракона», проводьте її без мене.

      – У нас немає плану.

      Тедеску показав на Рейвен.

      – Вона знає.

      Його очі погасли, а голова звисла набік.

      Той, що назвався Зорбою, перевів погляд на Рейвен.

      – Що він мав на увазі? Що ти знаєш?

      …швидше думай, рейвен…

      – Мабуть, те, що ми знайомі. У коледжі він був моїм викладачем акторського мистецтва на гуртку грецького театру. Я навіть не знала, що він тут.

      Він струсонув Рейвен.

      – Веди мене до доктора Слейда.

      – Ні.

      – Тоді я і тебе вб’ю, а потім все одно його знайду.

      Зорба приставив гаряче дуло до її чола. Воно обпекло їй шкіру.

      – Хочеш померти нізащо?

      – Мені начхати.

      – Якщо залишишся зі мною, я збережу тобі життя.

      Рейвен завагалася. Глянула на тіло Тедеску на підлозі. Нарешті кивнула. Провела Зорбу до кабінету з табличкою «Головний лікар». Він посмикав клямку. Замкнено. Зорба вистрелив у замкову шпарину, а тоді ногою розчинив двері.

      Батько стояв за своїм столом, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій – телефонну слухавку.

      – Рейвен знає про план теракту в Штатах, який задумав Тедеску, – кричав він у мікрофон. – Але його дружки вже тут.

      – Докторе Слейд, покладіть слухавку і киньте пістолет або я вб’ю вашу дочку.

      – Вона нічого не знає.

      – Зате ви знаєте. Розкажіть нам, або вона помре на ваших очах.

      Усе ще притискаючи слухавку до лівого вуха, батько подивився на Зорбу. Потім на неї.

      – Пробач мені, Рейвен.

      Батько випустив кулю собі в голову. Скривавлений телефон упав на підлогу. Його тіло повалилося на стіл.

      – Ні, тату! Ні! – скрикнула Рейвен. Хотіла кинутися до нього, та Зорба тримав її міцно.

      – Пізно. Він залишив тебе розгрібати все самотужки.

      У кабінет влетіли ще двоє бойовиків у масках.

      – Алексі, з тобою все гаразд? – вигукнув товстун.

      Той, що з зубочисткою, стусонув його в плече.

      – Жодних імен!

      …ага, то він – не зорба, а алексі…

      – Немає значення, – втрутився однорукий.– «Сімнадцяте листопада» і так нікого не залишає живим.

      – Дівчину