Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко

рисах пояснили, як відповідати на подібні закиди. Проте в останню мить усі інструкції раптом забулися, немов випарувалися. Отже, треба було придумати щось правдоподібне, причому зараз же, негайно. От тільки що саме?..

      Санаторій «Рай-Оленівка», Харківщина, квітень 1955 року

      – Ну, Володю… ти таки справді в усьому мав рацію, описуючи тутешні місця. Це і справді рай земний, яким його тільки можна уявити.

      – Марійко! Те, що я достовірно описав тобі санаторій… Ну, а що ж ти хотіла?! Усе ж таки це робив не пересічний обиватель, а досвідчений поет.

      – О-о-о, ні-ні, не применшуй своїх чеснот, Володю: ти не просто поет, ти найкращий з-поміж сучасних українських ліриків – от ти хто!

      – Провокуєш, так?..

      Він оглянув дружину спідлоба.

      (Так-так, тепер вони знов купалися в обопільному щасті, повторно одружившись після жахливих років вимушеної перерви…)

      Однак у погляді найкращого лірика з-поміж сучасних українських ліриків не було ні настороженості, ані навіть найменшого сліду напруженості – тільки кохання! Кохання чисте, немов сльоза янгола… Тільки сльоза не смутку, а радості.

      Так-так, тепер вони можуть радіти… Більше того – мають на це повне право! Бо заслужили теперішню радість обопільними стражданнями.

      – Можливо, і провокую, – жінка послала чоловікові погляд, сповнений кохання, що було віддзеркаленням його власного почуття.

      Тільки от наскільки щирим воно було, це чоловіче кохання?..

      – Отже, потребуєш доказів, – тепер він задивлявся в глибину її очей дуже-дуже прискіпливо, нібито щось прикидаючи… прицілюючись…

      – Гаразд, доведи, – погодилася дружина. Тоді він несподівано, без найменшого попередження перейшов до віршування:

      – Як сонце в небі, ти в душі моїй,

      Як пісня в полі, в серці ти в мойому.

      Так синьо, синьо сяє погляд твій,

      Як тихий вечір після дня утоми…

      – Це все? – поцікавилася Марія. Володимир заперечно мотнув головою і продовжив з поступово нарощуваним підйомом:

                    – Ти у крові і в мріях ти моїх,

                    Торка вітрець кінці твоєї шалі,

                    І усміх твій, як той хмаринок біг,

                    Що линуть в даль, не знаючи печалі.

      Кудись біжать, співаючи, дроти,

      Хвилюється під сонцем стигле жито,

      І легко так мені з тобою йти,

      І радісно мені з тобою жити.

      – А тепер?..

      – Тепер усе, – підтвердив він.

      – Ну що ж, товаришу Сосюро, – мовила вона стриманим офіційним тоном, – нової Сталінської премії в галузі літератури за цей вірш вам не дадуть, можете навіть не розраховувати…

      – Через цілковито зрозумілу причину18 Сталінську премію не даватимуть вже ніколи й нікому, – уточнив він.

      – Враховуючи настільки прикру обставину, спробую хоч якось компенсувати вам, Володимире Миколайовичу, втрачений шанс.

      І

18

Наповнення Сталінської премії забезпечувалося коштом гонорарів, нарахованих за публікацію його праць (із закордонними включно). Оскільки Йосип Сталін помер, не залишивши заповіту, то після 1954 року Сталінські премії не присуджувалися. Натомість у 1956 році була заснована Ленінська премія, а в 1966 році – Державна премія СРСР.