Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко

буде все, як в рекомендаціях РВНО прописано. А ще йтиметься про довіру до нашої Радянської Батьківщини і до її охороних структур. Гадаю, вкласти в серця нашим вихованцям зернятка саме такої довіри – ось на чому потрібно зосередитися! Також гадаю, що РВНО буде задоволене повною мірою.

      Останньою фразою директор таки переконав майже всіх тих, хто сумнівався найзатятіше. Усі дружно закивали, тільки товариш Єрохін намагався щось заперечити. Але його вже ніхто не слухав…

      Актова зала Дитячого будинку, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, 1 вересня 1954 року

      Одягнувши весь свій парадний «іконостас» нагород, мабуть, удруге за час перебування на теперішній посаді, Семен Опанасович розпочав урочистий виступ перед вихованцями, вихователями, викладачами й гостями свята знань. Усе тривало нібито добре. Калабалін живописав, як після невдалого десантування в німецький тил 14 серпня 1941 року в районі села Антонівка, що в Барському районі Вінниччини, його группу знищили ще в повітрі, а його самого схопили й катували поліцаї… Як раптом товариш Єрохін скочив зі свого місця і, неввічливо перервавши оповідача, повчально уточнив:

      – Це були не просто поліцаї, це були так звані бандерівці – несамовиті лісові бандити з кривавої бандерівської УПА!..

      Семен Опанасович кинув на Федора Петровича здивований погляд спідлоба, але вирішив продовжити розповідь, нічого не заперечивши:

      – У будь-якому разі, з усієї нашої десантної групи дивом вижив тільки я. А завдання, дане мені Комуністичною партією, треба було виконати. І ось на одному з допитів я прямо й відверто сказав одному з поліцаїв, що говоритиму не з такими, як він, а тільки з фашистським генералом.

      І знов товариш Єрохін скочив зі свого крісла й голосно заперечив:

      – Семене Опанасовичу, не плутайте: не поліцаї то були, а бандити з УПА!..

      Тоді з останнього ряду підвівся дитбудинківський сторож Мокій Кононович і, звертаючись до Федора Петровича, поцікавівся дещо недовірливим тоном:

      – Що, невже ж отак просто бандерівці з тієї самої УПА?..

      – А хто ж іще? – здивувався Єрохін.

      Зрозумівши, в чім річ, і намагаючись зам’яти прецедент в зародку, присутні педагоги дружно зашикали на Заваду. Однак запитання прозвучало, тож довелося реагувати:

      – Та звісно ж, що не з УПА! Це ви, товаришу вчитель історії, трохи поплутали. УПА, товаришу Єрохін, зорганізувалося тільки через рік від того моменту, коли поліцаї нашого товариша Калабаліна полонили.

      Зал завмер, спостерігаючи за словесним двобоєм. Титулований москвич стояв із широко роззявленим ротом, а дитбудинківський сторож під загальний сміх оточуючих тихо мовив:

      – Соромно не знати того предмета, який ви ж і викладаєте. А ще з самої Москви до нас приїхали!..

      – А тобі про це звідки відомо, старигане? – негайно розлютився Федір Петрович. – Тебе там і близько не було! Ти ж усю війну кашоваром на солдатській кухні провоював, я знаю…

      – Так, я був кашоваром на польовій кухні й ні з якими бандерівцями і близько