Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко

кімната, можете винайняти житло поблизу дитбудинку, але вже власним коштом.

      – Ну гаразд, із житлом зрозуміло, – похнюпився гість. – Але ж душ?! Та це просто формене знущання!!! Я мився практично ледь теплою водою!..

      – Вода для душу нагрівається від сонця в пофарбованих чорним діжках. Усі миються нею, але чомусь ніхто не скаржиться. Втім, ви б могли помитися в лазні. Хіба вам не показали?

      – Мені люб’язно показали… але до того ж розповіли, що спочатку треба наколоти дров і наносити води, бо у вас навіть водогін відсутній!..

      – На території дитбудинку є колодязь, отож обходимося без водогону. В лісі поруч заготовляємо дрова. Якщо це вас не влаштовує, то в Боровій є громадська лазня, можна було сходити туди… Щось іще?

      – Так, у мене ще багато питань! Ось, наприклад, чому ця ваша баба Марина або Марта… чи як там її звати… Коротше, чому вона відмовилася принести чай мені в кімнату?!

      Чим далі, тим більше розпалювалися пристрасті, а терпіння Семена Опанасовича вичерпувалося. Гість явно перегинав палицю… Нарешті, ледь стримуючи обурення, директор голосно мовив, карбуючи кожне слово:

      – Змушений зауважити, шановний Федоре Петровичу, що ви прибули в Мотовилівський дитячий будинок, а не в санаторій. Тут треба працювати, а не відпочивати. Інші співробітники дитбудинку не є вашими челядниками, зранку я вже казав це. Щодо їдальні, то це не ресторан. Відвідувати їдальню дозволено тільки за розкладом, а їжу в житлові приміщення виносити суворо заборонено – це порушення правил гігієни. Дитбудинок практично на балансі у держави, коштів виділяється обмаль, отож усі так звані блага доводиться забезпечувати власноруч. І ще: будь ласка, запам’ятовуйте імена наших співробітників, які нічим не гірші від вас! Зокрема, в їдальні порядкує тітонька Марійка, а не Марина і тим паче не Марта… А ще у нас є чергування і громадські обов’язки. Якщо хочете жити в нашому дружному колективі тихо-мирно, вам доведеться час від часу носити воду з колодязя, колоти дрова, розвантажувати підводи тощо.

      – Я цього не робитиму. Я викладач історії, а не чорнороб!..

      Калабалін знизав плечима:

      – Як хочете. Але тоді не скаржтеся і налагоджуйте свій побут самотужки.

      Минув тиждень, протягом якого Єрохін щодня намагався винайняти житло в Боровій, але щоразу вертався й обурено кричав:

      – Це ганьба!!! В яку ж це діру мене занесло!.. Тут же в кімнатах підлоги земляні, в хліву і те краще.

      – Але ж є хати і з дерев’яними підлогами, – заперечували йому.

      – Звісно, що є. Але за них ці невмиті селюки просять ціну, що значно перевищує мою зарплатню, – зітхав Федір Петрович.

      Якось увечері Єрохін зайшов до Калабаліна в директорську і мовив, недобре посміхаючись:

      – Семен Опанасович, підготуйте мені на завтра, будь ласка, особові справи всіх ваших співробітників з вашою включно.

      – А навіщо це вам, Федоре Петровичу?

      – Мені тут Партія доручила розібратися в одному питанні… – і Єрохін простягнув поважний документ з печаткою: – Ось припис із