Безодня Маракота. Артур Конан Дойл

жінок були б у захваті від тебе, захоплені в полон твоїм смаглявим обличчям і могутньою, красивою статурою, а ти хочеш взаємності саме тієї, яка не бажає мати з тобою нічого спільного?» Лежачи в ліжку, я ще довго насміхався над ним. Адже знав, що мій будинок замкнений на міцні замки та засуви. Мене дуже мало цікавило, де проведе ніч цей дивний жевжик, біля мого порога, чи за сотню миль звідси, адже все одно до ранку його тут не буде. І справді, вранці, коли я прокинувся та вийшов із оселі, його й сліду не було, і чоловік не залишив жодних ознак свого нічного візиту.

      Однак незабаром я знову його побачив. Одного ранку, коли у мене боліла голова, позаяк провів багато часу, схилившись над столом, а напередодні ввечері надихався парів одного отруйного препарату, я вирушив поплавати на човні. Пропливши кілька миль уздовж берега, я відчув спрагу та висадився там, де, як я знав, у море впадав потічок із прісною водою. Цей струмок протікав через мій маєток, але його гирло, біля якого я опинився того дня, розташувалося за його межами. Я відчув певний неспокій, коли, вгамувавши в струмку спрагу і зіп’явшись на ноги, опинився віч-на-віч із росіянином. Зараз я був таким самим браконьєром, як і він, і з першого ж погляду второпав, що він це знає.

      – Я хотів би сказати вам кілька слів, – похмуро промовив чоловік.

      – У такому разі покваптесь! – відповів я, зирнувши на годинник. – У мене немає часу на балаканину.

      – На балаканину? – розсердився він. – Що ви за дивний народ, шотландці! У вас сувора зовнішність і брутальна мова, але така ж зовнішність і мова й у тих добрих рибалок, котрі прихистили мене. І все ж я не сумніваюся, що вони хороші люди. Впевнений, що й ви також добра та порядна людина, незважаючи на все ваше свавілля.

      – Дідько би вас забрав із вашими теревенями! – заволав я. – Кажіть хутчій, що треба, і ступайте своєю дорогою. Мені навіть дивитися на вас гидко.

      – Ну, як мені вас розчулити? – вигукнув чоловік. – Може, ось так… – і він витягнув із внутрішньої кишені своєї вельветової куртки грецький хрестик. – Погляньте сюди. Нехай наша віра відрізняється від вашої своїми ритуалами, але коли ми дивимося на цю емблему, у нас мають виникати якісь загальні думки та почуття.

      – Я не зовсім у цьому впевнений, – завагався я.

      Росіянин у задумі глипнув на мене.

      – Ви дуже дивний чоловік, – нарешті промовив він, – ніяк вас не збагну. Ви стоїте між мною та Софією, а це небезпечна позиція, сер. І поки ще не пізно, затямте, що так не має бути! Якби ви тільки знали, яких зусиль мені вартувало вивезти цю жінку, як я ризикував своїм життям, як занапастив свою душу! Ви – лише маленька завада на моєму шляху порівняно з тими, які мені довелося здолати, адже я можу прибрати вас зі своєї дороги ударом ножа або каменюки. Але бережи мене, Боже, від цього, – дико заверещав він. – Як низько я впав… занадто низько… Все що завгодно, лише не це.

      – Ви б краще повернулися на свою батьківщину, – зауважив я, – ніж вештатися тут серед цих