Безодня Маракота. Артур Конан Дойл

опієм, то чи міг зараз зважувати шанси й ухилятися від небезпеки? Відчайдушним зусиллям я підтягнув човен до води та стрибнув у нього. Спершу боявся, що його перекине бурхливий прибій, але після кількох скажених ударів веслами мені вдалося вибратися в море, і човен не затонув, хоча й наполовину наповнився водою. Тепер я перебував серед бурхливих хвиль, човен то злітав на гребінь величезного чорного валу, то падав униз так глибоко, що, поглянувши вгору, я бачив навколо себе лише блиск піни на тлі темного неба. Далеко позаду я чув дикі вигуки старої Медж, котра помітила мене в морі та безумовно вирішила, що я збожеволів.

      Працюючи веслами, я озирався на всі боки, поки нарешті побачив величезну білу пляму на гребені хвилі, що мчала мені назустріч. Коли жінку проносило хвилею повз мене, я нагнувся та насилу втягнув її, наскрізь промоклу, в човен. Мені не довелося гребти назад – наступний вал підхопив нас і викинув на берег. Відтягнувши човен подалі від води, я підняв жінку і відніс її в будинок. Позаду шкутильгала економка, голосно вітаючи мене та висловлюючи своє захоплення.

      Услід за цим у мене настала реакція. Я второпав, що моя ноша жива, дорогою додому приклав вухо до її грудей і почув слабке биття серця. Переконавшись у цьому, недбало, як в’язку хмизу, опустив її біля вогню, який запалила стара Медж. Я навіть не поглянув на неї, щоб переконатися, вродлива вона чи ні. Вже багато років я майже не звертав уваги на зовнішність жінок. Однак, лежачи у своєму гамаку, я чув, як стара, розтираючи жінку, щоб зігріти її, монотонно бурмотіла: «Ах, бідненька!», «Яка краля!», з чого виснував, що врятована мною жертва кораблетрощі була молодою та привабливою особою.

      Ранок після шторму видався тихим і сонячним. Прогулюючись вздовж довгої смуги нанесеного піску, я слухав важкий подих моря. Навколо рифа воно здіймалося та вирувало, але біля берега було вкрите лише невеликими брижами. На рифі не виявилося жодних ознак шхуни, на березі – ніяких залишків аварії корабля, але це мене не здивувало, адже я знав, що в тутешніх водах є могутня підводна течія. Над місцем нічної катастрофи кружляли дві ширококрилі чайки. Іноді вони подовгу ширяли в повітрі, немов розглядали в хвилях щось дивне. Часом я чув їхні хрипкі крики, ніби вони розповідали одна одній про те, що бачили.

      Коли я повернувся з прогулянки, жінка стояла в дверях і чекала на мене. Побачивши її, я став каятися, що врятував дівча, бо мені стало ясно, що настав край моїй самоті. Врятована була дуже молода, щонайбільше дев’ятнадцять років. У неї було бліде, з тонкими рисами обличчя, золотисте волосся, веселі блакитні очі та білі, як перли, зуби. Краса юнки була якоюсь неземною. Вона здавалася такою білою, легкою та крихкою, що могла б здатися примарою, і немов виткана була з тієї морської піни, з якої я її витягнув. Вона вдягла одну із суконь Медж і виглядала доволі дивно, але водночас це їй якось навіть пасувало. Коли я, важко тупцяючи, піднявся стежиною, вона по-дитячому чарівно плеснула в долоні та кинулася мені назустріч, маючи намір, вочевидь,