Тричі не вмирати. Спадок. Олег Говда

бурмочучи собі під ніс щось про несправедливу долю, пішов стругати дошки.

      Спантеличено почухавши потилицю, бо ніколи ні про що подібне йому не доводилося чути, Тарас уже більш впевнено рушив до шинку. Сподіваючись на те, що може і корчмар ще раз пригадає про вилікуваний простріл? При цьому відчуваючи себе так, немов весь цей час розмова йшла не про його рідну бабусю, а про когось іншого. Навіть дивно… Адже, якщо не зважати на час, проведений разом з батьком у степових дозорах і козацькій науці – він прожив з бабою Аглаєю побіч, під одним дахом, цілих дев’ятнадцять років. І тільки сьогодні вперше дізнався про стареньку стільки невідомого раніше.

      Хоча, з іншого боку, чому дивуватися?

      З того часу, як він став вважатися дорослим, себто, літ з чотирнадцяти, Тарас весь час проводив або в полі, або в лісі, або на випасі. А що тим часом робилося в хаті, його не дуже-то й турбувало, якщо розмова не заходила про наближення отелення чи опоросу.

      Одежа випрана, вечеря на столі – от і добре…

      Цілими тижнями не було коли перемовитися. Схопився вдосвіта, перекусив тим, що від учора залишилося – і за роботу. Потемки повернувся – узвару сьорбнув і спати. Весь час бігом, все похапцем… Ні тобі «на добраніч», ні – «доброго ранку». Ось так і коротали віку двоє найрідніших людей. Начебто весь час разом, а як виявилося – порізно, геть різними життями. І якби старенька вчора не померла, то онук би цієї недолужності навіть не помітив.

      І хоч не було в тому його провини чи зумисної байдужості: просто життя якось так складалося, – але зрозумів Тарас Куниця, що гіркого почуття вини він уже не позбудеться ніколи. Сам перед собою не злукавиш!

      Раптом пригадалися всі випадки, коли бабуся намагалася завести розмову, а він, коли жартома, а коли й безцеремонно обривав її на півслові – мовляв, не на часі, бабусю, втомився я, давай потім, а краще – завтра поговоримо. А там новий день закрутив у нових турботах, і забувалося, про що мова йшла… А ще згадав, враз осиротілий парубок, що ніколи не цікавився: чи бабуся Аглая їла щось, чи добре себе почуває? Може, втомилася за день, або допомога яка потрібна по господарству, окрім звичайних чоловічих справ? Зате, як би пізно він не повернувся – з роботи чи гулянки – хоч вдосвіта, його завжди чекала розігріта страва.

      І так соромно зробилося парубкові від цих спогадів і докорів сумління, що хоч сідай, та й плач!

      Він, може, і заплакав би гірко, ридма, – як ревів років десять тому, коли вперше усвідомив, що матері у нього більше немає, – якщо б сльози мали силу бодай щось спокутувати або залагодити…

      Розділ третій

      Шинок «Причілок старого Шмуля», що розмістився в південній околиці Михайлівки, на перший погляд не справляв враження не те що поважного заїжджого двору, а й звичайнісінької сільської корчми. Звичайний шестистінок, ще й притулений одною стіною до жидівської хати. То кмітливий шинкар вирахував, що так не лише будуватися дешевше, а взимку обігрівати житло за рахунок готування їжі для гостей, – але