Тричі не вмирати. Спадок. Олег Говда

дядьку Іцхак, – слухаючи базікання корчмаря, Тарас трохи відволікся і тим неприємніше було повертатися до розмови про похорон. – Мені потрібні ключі від сільської церкви… Отець Василь хоче бабусю Аглаю якось особливо відспівувати… Тож треба її туди на всенощну занести.

      – Чому не відразу від Едемських воріт?! – звично єхидно пробурчав у відповідь Іцхак. Але, розуміючи, як це неввічливо звучить в даних обставинах, спішно і нервово заторохтів, бризкаючи слиною і розмахуючи руками.

      – Так, Аглая Луківна була дуже, дуже достойна жінка! Хіба я сперечаюся? Але ж, пане Куниця, увійдіть і ви в моє становище. Якщо я, зараз, з найглибшої поваги до вашої родини поступлюся і відкрию церкву, а завтра помре, або народитися ще одна хороша людина, – адже інших у нашому селі немає, – то потім ніхто й не згадає, що дурний Іцик ще на Різдво заплатив збирачеві податків свої кровні гроші. Зауважте, прошу вас, – сплатив одразу за рік і за всю громаду! При цьому коронну скарбницю абсолютно не турбує – що ні мені самому, ні моїй вбогій сім’ї для спілкування з Богом зовсім не потрібна ні православна церква, ні її пастир!

      Корчмар перевів дух і продовжив трохи спокійніше, але все так само гаряче і напористо.

      – І я вас дуже прошу, пане козак, не треба на мене так страшно сопіти і супити брови… Хіба це бідний син Мордехая придумав, що за користування церквою треба платити папі і королю податки? Чи, може, я багатший за всю громаду? Ну, звідки така кривда? Мало того, що нам, дітям Ізраїлевим, не можна володіти землями, лісами і худобою, так усі довкола, навіть односельчани, і ті останню шкіру з бідолашного іудея норовлять здерти. Пане козак, от хоч забожуся, – ну, не розпинав Іцхак вашого Христа… Вірите? Не було мене там.

      – Не сумнівайтеся, дядьку Іцхак, гроші будуть, – спокійно запевнив корчмаря Тарас, вловивши головне і вже не прислухався до лементування шинкаря. – Скільки громада вам заборгувала – усе віддам до копійки. Обіцяю… Тільки, після похорону. Добре?

      Іцхак вмить замовк і з неприхованою цікавістю глипнув на хлопця.

      – Я, пане Куниця, звісно, не вправі брати під сумнів дану вами обіцянку, але дозволю собі запитати: звідки раптом таке багатство? Адже, наскільки мені відомо, у вас у господарстві навіть коня свого немає. За життя пана Тимофія, брехати не стану, грошенята у Куниць водилися. Але відтоді, як ваш батечко пропа… себто, теє, як його… героїчно загинув, господарство тільки хиріє. Хата і та ось-ось завалиться. Незрозуміло, на чому досі тримається?.. Не інакше – домовик стіни підпирає… А як тебе самого Низове товариство до війська покличе? Гей, постривай-но, хлопче! – похопився корчмар. – Ти, часом, не надумав господарство продати?

      – Ні, не вгадали, дядьку Іцхак… – попросту, без хитрощів став пояснювати Тарас. – Я цвіт папороті цієї ночі знайшов. Шукав Ривку, коли вона від мене втекла, а знайшов – ось, погляньте… – з цими словами хлопець дістав з гамана з кресалом вже трохи прив’ялу, але все ще мерехтливу червону квіточку. –