Тричі не вмирати. Спадок. Олег Говда

що він зажмурився і по-дитячому увібрав голову в плечі, забувши не тільки про зброю, але і про молитву.

      Ліс волав і скиглив так, немов з когось живцем здирали шкіру, – часом зриваючись на дикий божевільний регіт. Але з кожним наступним ударом серця вакханалія скорботи і жаху стишувалася… Чи то плакальниці віддалялися, чи то сили їхні закінчувалися. Але минуло трохи часу, і Тарас збагнув, що залишився на самоті.

      Зібравшись з силами, Куниця відкрив очі і з подивом побачив, що стоїть на узліссі, неподалік від давно погаслого святкового багаття, а в руці у нього ледь жевріє крихітна шкарлатна зірочка. А на протилежному березі річки, за сільськими хатами, що, мов гриби пень, обліпили схил пагорба, займається світанок. От тільки викочується з-за обрію сонце геть недобре, похмуро-багряне, зловісне. Немов здіймається заграва над величезним пожарищем…

      І хоча напівроздягнена, гомінка юрба односельчан, які збігали на берег, кваплячись зануритися в річку одночасно з першими променями нової днини, крім браку одежі, нічим не нагадувала натовп погорільців, – споглядання гармидеру, відгукнулося у серці хлопця таким гострим болем, що Тарас охнув і схопився за груди. А слідом – на його плечі непосильним тягарем звалилося передчуття неминучої біди.

      Розділ другий

      Вибираючи місце для житла, колишній запорізький козак Тиміш Куниця більше думав про безпеку родини, аніж про зручності проживання та сад-город. Тому й випхав хату на найвищий пагорб, який тільки можна було знайти по всій околиці. От і скрипів безперервно та жалісно під усіма вітрами, незвичний для тутешніх місць, флюгер у вигляді стріли, над гостроверхим дахом обійстя Куниць. Заздрячи при цьому глинобитним стінам, яким хоч трохи вдавалося ховатися за густими кронами розлогих яблунь та вишень.

      І Тарас, кожен раз, як піднімався крутою стежкою нагору – з порожніми руками чи важкою ношею, – не забував згадати «добрим» словом надмірну батьківську обережність.

      Але сьогодні Куниця і не помітив, як злетів на пагорб і опинився біля хвіртки рідного подвір’я.

      – Все, бабусю! – закричав переможно, в три стрибки долаючи відстань до порога і від надміру почуттів ледь не зірвавши зі шкіряних петель, по-старечому стогнучі двері. – Скінчилися наші муки! Ти не повіриш, що я знайшов! Ось, дивися!.. Знаєш, як ми тепер заживемо? О-го-го, як!

      Але не почув ані слова у відповідь і здивовано перепитав:

      – Агов, бабусю?! Ти де? Спиш, чи що?.. А сонечко-то вже над пагорбом… Казав тобі допіру: не треба старого півня різати, поки молоді співати не почнуть – не послухалася: от і нема кому вранці розбудити. Прокидайся… Я тобі зараз таке розповім…

      Зазвичай небагатослівний юнак торохтів без упину, немов побоювався, що від вируючого в ньому сум’яття, може луснути, ледь стулить рота.

      – Бабусю, агов! Ти де?!

      Сонячне проміння, що проникало в кімнату крізь нещільно прикриті віконниці, усередині створило бліду напівтемряву, і Тарас не відразу помітив, що і вогонь