Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда

От тільки ніяк не пригадаю, в чиїх руках.

      – А ну, дай подивитися… – зацікавлено потягнувся до кисета Лис. Оглянув уважно і заперечливо похитав головою. – Ні, не впізнаю… – Потім засунув пальці всередину і зі словами: – О, тут ще щось є! – видобув назовні великий натільний хрестик на товстому срібному ланцюжку.

      – Цікаво! – здивовано вигукнув Гарбуз, оглядаючи Панька уважним поглядом з-під примружених повік. – Гм… Чого це ти, чоловіче добрий, хрестик не на шиї, як годиться християнинові, а в кисеті носиш? Чи це не твій? І ти його разом з кисетом з мертвого козака зняв? Від того і вишивка мені знайомою здалася? Признавайся, бісова душа! Та всю правду кажи, як на сповіді! Бо… – пригрозив кулаком, – …гірше буде.

      – Придумав таке, – з образою в голосі потягнувся за кисетом Панько. – Я ж не з церкви додому йду, а з бусурманського полону втік. Ніби не знаєш, що за хрестик на шиї там голову з плечей знімуть швидше, ніж чхнути вспієш. А в тютюн заховав, бо він для татарина нічого не вартий. І тому це найнадійніше місце, якщо хочеш уберегти від їхніх загребущих лап щось цінне. Зрозуміло? А тепер, віддавайте кисет, якщо віри мені немає…

      – Ну, вибачай, Пасічник, – Лис примирливим жестом простягнув Рудому Паньку натільний хрестик. – Не хотіли образити. Але, погодься: дивно знаходити святу річ, заховану в тютюні? Тим паче, що ти вже на рідній землі. Міг би й пригадати…

      Той щось невиразно пробурмотів у відповідь і демонстративно натягнув ланцюжок на шию, поверх лахміття, як піп наперсний хрест поверх риз. Неначе хотів сказати: дивіться і більше не сумнівайтеся в тому, що перед вами щирий християнин! Принаймні запорожці подумали саме так.

      А через пару хвилин козаки дружно натоптали чубуки, але не поспішали закурювати, ввічливо чекаючи, коли до них приєднається господар тютюну.

      – На мене не чекайте, панове-товариші, – зрозумів Панько. – Я і від їжі вже так захмелів, ніби оковитої сьорбнув. Та й люльки у мене своєї немає. Завтра знайду підходящий корінь і виріжу… – потім вийняв з вогню тліючу гілочку і підніс Лисові.

      Таке пояснення було зрозуміле: люлька не ложка – чужому ніхто власну не запропонує. Побратимові хіба, та й то. Запорожець співчутливо покивав, а потім прийняв вогонь і став розкурювати.

      – А ти, хлопче, чого не пригощаєшся? – звернувся Рудий до Байбуза, помітивши, що парубок єдиний не потягнувся до кисета. – Не ображай… Я ж від щирого серця. Чи ти ще роками на козака не вийшов, і тобі матуся диміти не дозволяє? – піддів насмішкувато. – Куріть, братці, куріть… А я тим часом про себе повідаю. Якщо цікаво послухати…

      Остап невпевнено хмикнув, бо не любив смолити тютюн, а люльку носив лише для того, щоб надати вид бувалого козака. Але тепер, після такої шпильки, відмовлятися не став. Навіщо виставляти себе на посміховисько… й ображати хорошу людину? Хлопець невміло натоптав філігранно вирізаний дідом Карпом чубук, прикурив, затягнувся разок, так, щоб побачила вся компанія, і піднявся.

      – Йду на