Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда

Читать онлайн.
Название Тричі не вмирати. Наречена
Автор произведения Олег Говда
Жанр Историческое фэнтези
Серия Тричі не вмирати
Издательство Историческое фэнтези
Год выпуска 2019
isbn 978-966-03-8445-3



Скачать книгу

простісінько у привідкриті уста.

      Допомогло… Байбуз, відпльовуючись і кашляючи, підхопився з землі, смачно вилаявся і… сором’язливо закліпав очима, почувши поруч дзвінкий дівочий сміх. Обернувся, щоб вибачитися, але бродниця настільки блискавично, що навіть Пайда не встиг помітити її руху, цмокнула хлопця в щоку, крутнулася на п’ятах і, пустотливо обдавши всіх снопом бризок, скочила в річку.

      – Не дякуй, козаче… Будеш винен… Якщо не я, то одна з сестер обов’язково колись про борг нагадає! – крикнула на прощання, весело регочучи, і пропала в глибині.

      Байбуз розгублено провів рукою по мокрому обличчю і похитав головою.

      – Що за напасть? Невже я задрімав? От халепа… Добре, що не бачив ніхто. А то б і до кінця життя не відмився би від такої ганьби. Тільки, чому я на самому краю берега опинився? Скотився з кургану чи що?..

      Оглянувши сліди, Остап зумів би розібратися у тому, що трапилося, але в цей час з-за Дніпра долинуло тихе кінське іржання.

      Забувши про все, вартовий кількома стрибками злетів на вершину пагорба, глянув у далечінь і завмер. У яскравому мерехтінні зірок, на далекій мілині, поміж островами Тивільжан і Перун, доволі чітко виднілося безліч коней та людей. Не менше кількох сотень… Людолови! Орда!

      Страху Остап не відчув. Власне, нічого надзвичайного не трапилося. Саме для цього і поставлена козаками фігура біля броду, щоб вчасно помітити і попередити про появу татар. Але в будь-якому разі треба було квапитися, ворог неподалік і важлива кожна хвилина.

      Байбуз голосно свиснув, жбурнув в товаришів каменем, що підвернувся під руку, і закричав на все горло:

      – Лис! Максим! Вставайте! Татари! Тривога!

      Але товариші навіть не поворухнулися, а гостя – Рудого Панька взагалі ніде не було видно.

      Розуміючи, що кожна згаяна мить може коштувати життя – молодий запорожець вдався до жорстокого, але дієвого способу. Зачерпнув рукою з вогнища жменю тліючих жарин, роздмухав їх на долоні, і всипав за халяви товаришам. І поки ті, лаючись і розмахуючи обпеченими ногами, приходили до тями, побіг запалювати сигнальний вогонь на «фігурі».

      Не відразу, але все ж біль, як раніше краплі води, переміг зле чаклунство, й обидва козаки з криками заходилися стягувати чоботи.

      – Зовсім здурів, Остапе?! – закричав обурено Максим. – Що ти виробляєш?!

      – Якого дідька? – вторив йому Лис. – Збожеволів? Ось постривай! Зараз я тобі задам перцю!

      Але, як тільки щедро просочений дьогтем і облитий смолою очерет на сигнальній вишці зайнявся чадним полум’ям, обидва запорожця притихли.

      – Гей! То вже не жарт! Що трапилося?!

      – Невже татари? – першим отямився Гарбуз.

      – Людолови, братці!.. Великий загін!.. Уже до Перуна допливають, – відповів Остап, тицьнувши пальцем у бік Дніпра, а потім велів гепарду: – Пайдо, шукай Панька! Щоб мені з цього місця не зрушити, якщо без нього обійшлося.

      Звір розгублено закрутився на місці, тому що незнайомець, що донедавна смердів, немов падлина в спеку, зник,