Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда

простісінько у привідкриті уста.

      Допомогло… Байбуз, відпльовуючись і кашляючи, підхопився з землі, смачно вилаявся і… сором’язливо закліпав очима, почувши поруч дзвінкий дівочий сміх. Обернувся, щоб вибачитися, але бродниця настільки блискавично, що навіть Пайда не встиг помітити її руху, цмокнула хлопця в щоку, крутнулася на п’ятах і, пустотливо обдавши всіх снопом бризок, скочила в річку.

      – Не дякуй, козаче… Будеш винен… Якщо не я, то одна з сестер обов’язково колись про борг нагадає! – крикнула на прощання, весело регочучи, і пропала в глибині.

      Байбуз розгублено провів рукою по мокрому обличчю і похитав головою.

      – Що за напасть? Невже я задрімав? От халепа… Добре, що не бачив ніхто. А то б і до кінця життя не відмився би від такої ганьби. Тільки, чому я на самому краю берега опинився? Скотився з кургану чи що?..

      Оглянувши сліди, Остап зумів би розібратися у тому, що трапилося, але в цей час з-за Дніпра долинуло тихе кінське іржання.

      Забувши про все, вартовий кількома стрибками злетів на вершину пагорба, глянув у далечінь і завмер. У яскравому мерехтінні зірок, на далекій мілині, поміж островами Тивільжан і Перун, доволі чітко виднілося безліч коней та людей. Не менше кількох сотень… Людолови! Орда!

      Страху Остап не відчув. Власне, нічого надзвичайного не трапилося. Саме для цього і поставлена козаками фігура біля броду, щоб вчасно помітити і попередити про появу татар. Але в будь-якому разі треба було квапитися, ворог неподалік і важлива кожна хвилина.

      Байбуз голосно свиснув, жбурнув в товаришів каменем, що підвернувся під руку, і закричав на все горло:

      – Лис! Максим! Вставайте! Татари! Тривога!

      Але товариші навіть не поворухнулися, а гостя – Рудого Панька взагалі ніде не було видно.

      Розуміючи, що кожна згаяна мить може коштувати життя – молодий запорожець вдався до жорстокого, але дієвого способу. Зачерпнув рукою з вогнища жменю тліючих жарин, роздмухав їх на долоні, і всипав за халяви товаришам. І поки ті, лаючись і розмахуючи обпеченими ногами, приходили до тями, побіг запалювати сигнальний вогонь на «фігурі».

      Не відразу, але все ж біль, як раніше краплі води, переміг зле чаклунство, й обидва козаки з криками заходилися стягувати чоботи.

      – Зовсім здурів, Остапе?! – закричав обурено Максим. – Що ти виробляєш?!

      – Якого дідька? – вторив йому Лис. – Збожеволів? Ось постривай! Зараз я тобі задам перцю!

      Але, як тільки щедро просочений дьогтем і облитий смолою очерет на сигнальній вишці зайнявся чадним полум’ям, обидва запорожця притихли.

      – Гей! То вже не жарт! Що трапилося?!

      – Невже татари? – першим отямився Гарбуз.

      – Людолови, братці!.. Великий загін!.. Уже до Перуна допливають, – відповів Остап, тицьнувши пальцем у бік Дніпра, а потім велів гепарду: – Пайдо, шукай Панька! Щоб мені з цього місця не зрушити, якщо без нього обійшлося.

      Звір розгублено закрутився на місці, тому що незнайомець, що донедавна смердів, немов падлина в спеку, зник,