Воля Ізабелли. Ганна Гороженко

покоях свічки, яким дали шанс завершити своє існування тут – у місці, де вони навряд чи будуть милувати чиєсь око. Врешті дві постаті – низенька і висока – зайшли в кабінет, де зберігались архіви, листи, прикраси, найцінніше з колекцій антикваріату родини Любомирських. Але все це було розкидане по кімнаті. Папери на підлозі, рахунки, срібло, золото. Всі відділи та ніші стола-секретера, що замикались за допомогою коду, який знали лише Ізабелла та її чоловік, були відчинені. Через це стіл видавався багатоголовим звіром, що гарчав своїми порожніми голодними пащами. Картина, за якою у стіні знаходився сейф, трималась на одному цвяху, дверцята хованки – відкриті навстіж.

      – Де пан Любомирський? – вичавила з себе збентежена Ізабелла. – Де мій чоловік?! – гаркнула на слугу.

      – Він рушив до короля. Його викликали. Це було доволі давно. – Карл схилив голову, наче це його провина – увесь цей безлад в найпотаємнішій кімнаті палацу.

      – І мене не попередив?! – Ізабелла зійшлась на крик. Її груди стискала суміш люті, образи й розпачу.

      – Я вже відправив до нього людину зі звісткою. Пан приїде, як тільки зможе.

      По паперах, рахунках, розписках Ізабелла ступала своїми маленькими оксамитовими черевичками. Вона зупинилась у центрі кімнати й озирнулась. Вікна були зачинені зсередини. До цього кабінету на горищі лише один вхід – тільки той, яким вони разом з маршалком дістались.

      – Хтось звідси виходив?! І що звідси могли вкрасти?

      – Ми це з’ясуємо, ясновельможна пані. Я звернув увагу на не заперті до кінця таємні двері, що вели з коридора челядної на горище, тому й вирішив перевірити і знайшов кімнату в такому стані. Всі слуги палацу задіяні в прийомі. І я не думаю, щоб хтось бачив, як сюди заходили чи виходили.

      Тендітна жінка обіперлась рукою на столик – єдине, що нападники не зачепили й не перевернули. Через надто сильно затягнутий китовий вус корсета їй стало важко дихати. Спроба схопити повітря глибше не вдалась, в очах потемніло, княгиня втрачала свідомість. На мармуровій стільниці аналоя невідомо звідки лежала її темна маска, що захищала лице від пекучих сонячних променів. Чорна, з вирізаними очницями та іронічною посмішкою.

      Розділ IV

      Каетан Ігнацій Солтик гнівався. Лють була нестримною, якби ж його воля, не стало б у рідній Польщі ані Любомирських, ані Чарторийських, цих руйнівників Корони! Од злості йшов він поспіхом, а від того в цей прохолодний вечір було йому спекотно. На чолі та підборідді виступив піт. Єпископ Краківський швидко рухався грунтовою алеєю парку палацу Вілянув у бік парадних воріт. Гості ж Любомирських – у гарному настрої сунули йому назустріч. Жіночий щебет, сміх та музика видавались єпископу какофонією, недоречною в такі буремні для Польщі часи. Один із гостей ледь не зіштовхнувся з архієпископом- той роздратовано відштовхнув неуважного молодика. В кінці алеї Каетан Ігнацій Солтик оминув череду карет. Коні, які довезли до палацу хазяїв, задоволено жували сіно. Візники спілкувались і жартували.