Воля Ізабелли. Ганна Гороженко

у домашню сукню зі сріблястого китайського шовку з журавлями та пурпуровими квітами на хутряній підкладці. За мить їй повинні були принести ранковий гарячий чай. Княгиня стояла посеред покоїв і невдоволено дивилась на двері, звідки давно вже мала зайти служка зі срібним розносом. Наче ціла вічність минула, а цієї нероби все ще не було. Від сварливих думок її світлість відволік згорток у чорному оксамиті, що втрапив їй на очі. Вона недбало лишила його на консольному столі біля дверей. Ізабелла згадала всі події останнього вечора. Ох, який же тяжкий і моторошний день був учора!

      «Батько був правий – у Варшаві направду стало небезпечно. Але ж де те ледащо?» Ізабелла рішуче наблизилась до дверей, вони розчинились, і служниця із заклопотаним та одночасно винуватим виразом обличчя з’явилась із чаєм, що плескався й парував у білосніжній порцеляні. На розносі в креманці шляхетно виблискували льодяники монпансьє.

      – Чого так довго?! – гаркнула Ізабелла. Служниця, ховаючи очі, мовчки вклонилась. – Хутко! – в княгині не було жодного настрою вислуховувати виправдовування челяді. Вона під пильним суворим поглядом господині засервірувала стіл біля вікна й як опечена майнула з кімнати. Щойно двері за нею зачинились, княгиня попрямувала до консолі.

      «Як же почуватись тут безпечно? Палац великий, і потрапити сюди може будь-хто. Головне тепер – з’ясувати, що ж украли із секретного кабінету?»

      Жінка розгорнула оксамит і відкрила футляр. Там були кілька розписок теслі, який наперед взяв у Августа Олександра Чарторийського 20 золотих луїдорів за інкрустації червоним деревом. Давній лист, підписаний італійцем Джакомо Джироламо Казановою ще у 1766 році, яким той засвідчив продаж батьку кількох предметів антикваріату. Та несподівано – борговова розписка варшавського каштеляна Мацея Солтика на суму в 2 тисячі луїдорів. Ізабеллу здивувала надзвичайно велика сума. Та й те, що в борг у тата взяв кошти сам варшавський голова – а він, людина не бідна, й рідний брат єпископа Краківського! Ізабелла згадала учорашню суперечку з Каетаном Солтиком, після чого той блискавично полишив Вілянув. Сьогодні ж в її руках з’явилась ця надзвичайно підозріла розписка – можливо, вона стане княгині ще й дуже корисною.

      Увесь дивний набір паперів наводив Ізабеллу Любомирську на думку, що розум батька став підводити. Розписки були датовані різним часом. Зв’язку між ними не було. Мабуть, її сивочолий тато був не в собі – коли вирішив передати їх. І доньчине серце від того тужно защеміло.

      Під час чаювання жінка викликала до себе маршалка свого палацу. Той з’явився миттю.

      – Ваша світлосте…

      – Карле, вже відомо, що саме зникло з кабінету?

      – Ми до ранку з його світлістю співставляли всі документи. Мушу сказати – все на місці. Грабіжники нічого не встигли взяти. Вочевидь, їх щось лякало, і вони свою справу не завершили.

      Ізабелла була здивована.

      – А фамільні коштовності?

      – Усе на місці, ваша світлосте.

      – Добре, можете йти.

      Двері