Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

на спуск і зробив спазматичний вдих. Потім він відкинувся назад, очі заплющені. Це стурбовано спостерігав Бен.

      – Йсусе, з ним таки дійсно так погано, правда?

      Білл кивнув.

      – Мені трохи лячно було тут, – стиха сказав Бен. – Я загадувався, що я стану робити, якщо в нього раптом почнуться конвульсії чи щось таке. Я намагався пригадати оте, що нам тоді розповідали, на тих зборах Червоного Хреста, у квітні. І єдине, що згадав, це про ломаку, яку треба вставити йому до рота, щоб він не міг відкусити собі язика.

      – Я гадаю, це для е-е-епілептиків.

      – Ой, йо, думаю, ти правий.

      – Та й не б-б-буде у нього вже к-к-конвульсій. Ці л-л-ліки йому з-з-зараз же з-з-зарадять. Д-д-дивись-но.

      Важке дихання Едді полегшало. Він розплющив очі й поглянув вгору на них.

      – Дякую, Білле, – сказав він. – Цього разу було зовсім гівняно.

      – Гадаю, воно почалося, коли вони розквасили тобі носа, еге ж? – запитав Бен.

      Едді невесело розсміявся, підвівся й засунув інгалятор до задньої кишені.

      – Навіть не думав тоді про ніс. Думав у той момент про свою матусю.

      – Йо? Справді? – здивованим голосом перепитав Бен, але його рука потягнулася до перетвореного на лахміття власного светра й почала там нервово порпатися.

      – Їй достатньо кинути один погляд на кров у мене на сорочці, і вже за п’ять секунд вона доправить мене у трамвпункт Деррійського міського шпиталю.

      – Чому? – спитав Бен. – Все ж перестало, хіба ні? Ой леле, я згадав одного хлопця, з яким разом ходив до дитсадка, Скутера Моргана, так він розбив собі носа до крові, коли впав з мавпячого рукоходу. Його повезли до того трамвпункту, але тільки тому, що в нього іще йшла кров.

      – Йо? – запитав Білл зацікавлено. – Він п-п-помер?

      – Ні, але майже тиждень не ходив до школи.

      – Це не має значення, перестало воно чи ні, – похмуро проказав Едді, – вона мене однаково доправить. Вона вважатиме, що там зламано й шматки кістки застрягли мені в мозку чи ще щось таке.

      – К-к-істки м-м-можуть п-п-потрапити в м-м-мозок? – спитав Білл. Це перетворювалося на найцікавішу бесіду з усіх, які він мав протягом багатьох тижнів.

      – Я не знаю. Якщо послухати мою маму, з людиною може що завгодно трапитися, – Едді знову повернувся до Бена. – Вона водить мене до трамвпункту раз чи й двічі на місяць. Я ненавиджу те місце. Одного разу там отой, як його, санітар? Він сказав їй, що їм варто змусити її сплачувати оренду. Так вона натурально осатаніла.

      – Вау, – відгукнувся Бен. Йому подумалося, що мати в Едді дійсно дивачка. Він не усвідомлював того факту, що тепер обидві його руки обмацують рештки його светра. – А чому ти просто не сказав «ні»? Не сказав щось, типу «агов, ма, я почуваюся добре й хочу просто залишитися вдома, подивитися “Морське ловецтво”»287. Щось на кшталт такого.

      – Оооо, – ніяково промовив Едді й більше не сказав нічого.

      – Тебе ж

287

«Sea Hunt» (1958—1961) – телесеріал про небезпечні пригоди аквалангістів-рятувальників.