Убивство в будинку вікарія. Агата Кристи

дивним поглядом, він був смертельно блідий і тремтів та смикався всім тілом.

      На мить мені здалося, він п’яний, але я відкинув це припущення відразу.

      – Вітаю вас, – сказав я. – Ви знову приходили побачитися зі мною? Пробачте, що мене не було вдома. Але я вже повернувся. Я мушу побачитися з полковником Протеро, щоб переглянути деякі рахунки – але це, я думаю, не займе багато часу.

      – Протеро, – сказав він. І раптом засміявся. – Протеро?! Ви хочете побачитися з полковником Протеро?! О, ви скоро його побачите! Богом присягаюся – ви його побачите!

      Я витріщився на нього й інстинктивно простяг руку, щоб торкнутися його. Він рвучко відсахнувся від мене.

      – Ні! – майже викрикнув він. – Я повинен піти геть – щоб подумати. Я маю подумати. Мушу подумати.

      Він зірвався бігти й швидко зник дорогою до села, залишивши мене стояти на місці. Моя перша думка про те, що він вихилив добру порцію якогось міцного трунку, повернулася до мене.

      Зрештою я похитав головою й пішов у дім. Парадні двері ми завжди залишаємо відчиненими, проте я натиснув на кнопку дзвінка. Мері вийшла мені назустріч, обтираючи руки фартухом.

      – То ви нарешті повернулися, – зауважила вона.

      – Полковник Протеро тут? – запитав я.

      – Він у кабінеті. Сидить тут від чверті на сьому.

      – А містер Реддінґ тут був?

      – Він прийшов кілька хвилин тому. Запитав про вас. Я сказала йому, що ви повернетеся додому за кілька хвилин і що полковник Протеро чекає вас у кабінеті, і він сказав, що теж вас почекає, і пішов туди. Він зараз там.

      – Ні, його там немає, – сказав я. – Щойно зустрів його на дорозі.

      – Ну, то я не чула, щоб він вийшов. У такому разі він тут залишався не довше, як хвилину або дві. Господиня ще не повернулася з міста.

      Я неуважно кивнув головою. Мері повернулася на свою кухонну територію, а я пройшов коридором і відчинив двері до кабінету.

      Після коридорної темряви проміння вечірнього сонця, яке вливалося до кімнати, примусило мене закліпати очима. Я ступив крок або два вперед і завмер на місці.

      Протягом якоїсь хвилини моя свідомість відмовлялася сприймати картину, що постала переді мною.

      Полковник Протеро лежав, розкинувши руки, на письмовому столі в жахливо неприродній позі. На столі біля його голови стояла калюжа червоної рідини, що капала на підлогу з жахливим звуком «плюх-плюх-плюх».

      Я опанував себе й підійшов до нього. Його шкіра на дотик була холодна. Рука, яку я підняв, безживно впала назад. Чоловік був мертвий – йому прострелили голову.

      Я пішов до дверей і покликав Мері. Коли вона прийшла, я наказав їй бігти так швидко, як тільки зможе, і привести сюди доктора Гейдока, який жив на розі вулиці. Я сказав їй, що в нас стався нещасливий випадок.

      Потім я зачинив двері кабінету й став чекати, коли прийде лікар.

      На щастя, Мері застала його вдома. Гейдок – дуже порядний чоловік, високий, стрункий, міцний, із чесним, суворим обличчям.

      Його