Убивство в будинку вікарія. Агата Кристи

Протеро?

      – У кабінеті церковного дому.

      – І в яку частину його тіла ви стріляли?

      – Думаю, що в голову. Атож, у голову.

      – Ви не зовсім у цьому переконані?

      – Якщо ви знаєте, то я не розумію, навіщо запитуєте мене.

      Це була не вельми впевнена спроба викрутитися. За дверима почулося шарудіння кроків. Увійшов констебль без шолома з листом у руці.

      – Лист для вікарія. На конверті написано, що це дуже термінове повідомлення.

      Я розірвав конверта й прочитав:

      Благаю, прошу вас, прийдіть до мене. Я не знаю, що мені робити. Те, що сталося, надто жахливо. Я хочу комусь розповісти. Будь ласка, приходьте негайно й приведіть із собою, кого захочете.

Анна Протеро.

      Я подивився на Мелчета значущим поглядом. Він зрозумів мій натяк. Ми всі вийшли. Глянувши через плече, я побачив краєчок обличчя Лоренса Реддінґа. Його очі були прикуті до клаптика паперу в моїй руці, і мені навряд чи коли доводилося бачити вираз такого жахливого болю й розпачу на людському обличчі.

      Я пригадав, як Анна Протеро, сидячи на моїй канапі, сказала: «Я жінка, доведена до повного розпачу», – і серце мені боляче стислося: тепер я побачив можливу причину героїчного самозвинувачення Лоренса Реддінґа.

      – Ви маєте якісь відомості про пересування Реддінґа раніше, протягом дня? – запитав Мелчет, звертаючись до Слека. – Чи є якісь підстави вважати, що він застрелив Протеро раніше, ніж він каже? З’ясуйте це, гаразд?

      Він обернувся до мене, і я мовчки подав йому листа від Анни Протеро. Він прочитав його й здивовано випнув губи. Потім обернувся до мене із запитанням у погляді.

      – Це те саме, на що ви натякали сьогодні вранці?

      – Так. Я тоді не був переконаний, що повинен розповісти про це. Тепер я знаю, що це мій обов’язок.

      І я розповів йому про те, що побачив того вечора в сарайчику-майстерні.

      Полковник перекинувся кількома словами з інспектором, після чого ми пішли до Старої Садиби. Доктор Гейдок пішов із нами.

      Надзвичайно чемний дворецький відчинив нам двері – в його поведінці було саме стільки жалоби, скільки йому годилося мати.

      – Доброго ранку, – сказав Мелчет. – Чи не доручите ви покоївці повідомити місіс Протеро, що ми тут і хочемо побачитися з нею? А потім негайно повертайтеся сюди, бо ми хочемо поставити вам кілька запитань.

      Дворецький поспішив геть і незабаром повернувся зі словами, що передав наше повідомлення.

      – А зараз поговорімо трохи про те, що сталося вчора, – сказав полковник Мелчет. – Ваш хазяїн був присутній на ланчі?

      – Так, сер.

      – І настрій у нього був такий, як звичайно?

      – Наскільки я міг судити, сер, то так.

      – Що сталося потім?

      – Після ланчу місіс Протеро пішла лягти й відпочити, а полковник пішов до свого кабінету. Міс Летиція поїхала грати в теніс у двомісному автомобілі. Полковник і місіс Протеро випили чай о пів на п’яту у вітальні. На пів на шосту був замовлений автомобіль, щоб відвезти їх до села. Відразу по тому, як вони поїхали, зателефонував містер Клемент, – він вкло