Убивство в будинку вікарія. Агата Кристи

пограбування.

      – Я не думаю, що тут є що пограбувати, – сказав Лоренс, намагаючись підлаштуватися під її настрій. – Хіба що ми вкрадемо вставні щелепи міс Гартнел.

      – Вони клацають жахливо, – сказала Ґрізельда. – Але ви помиляєтеся, що тут нема чого пограбувати. У Старій Садибі є чудове старе срібло. Чудові сільнички, і чаша Карла Другого, і багато чого подібного. Вартістю в кілька тисяч фунтів, я думаю.

      – Старий, либонь, підстрелить вас зі свого армійського револьвера, – сказав Денніс. – І зробить це з превеликою втіхою.

      – А в мене є пістолет «маузер», – сказав Лоренс.

      – Справді? Як цікаво! А навіщо він вам?

      – Сувенір із війни, – коротко відповів Лоренс.

      – Старий Протеро показував сьогодні своє срібло Стоуну, – повідомив Денніс. – Старий Стоун прикидався, ніби це йому надзвичайно цікаво.

      – Я чула, вони посварилися за курган, – сказала Ґрізельда.

      – О, вони вже помирилися, – сказав Денніс. – А проте я не можу собі уявити, що люди сподіваються викопати з того кургану.

      – Старий Стоун вельми мене дивує, – сказав Лоренс. – Він буває якийсь дуже неуважний. Іноді виникає враження, що він нічого не тямить у своїй професії.

      – Це кохання, – сказав Денніс. – Чарівна Крем, тобі пряма дорога в гарем. Твої зуби білі й наповнюють мене захватом. Прилинь до мене, стань моєю нареченою. І в «Синьому кабані», в одній зі спалень…

      – Годі, Деннісе, – сказав я.

      – Ну, то гаразд, – сказав Лоренс. – Мені пора йти. Дуже вам дякую, місіс Клемент, за чудовий вечір.

      Ґрізельда й Денніс пішли його проводжати. Денніс повернувся до кабінету сам-один. Щось, певно, сталося, бо мій небіж був сердитий і роздратований. Він блукав по кімнаті, спохмурнілий, і кóпав меблі.

      Наші меблі такі обшарпані, що навряд чи їх можна більше пошкодити, проте я наважився висловити несміливий протест.

      – Даруйте, – вибачився Денніс.

      Він помовчав хвилину, а тоді раптом вибухнув:

      – Якою безглуздою є ця плітка!

      Я був трохи здивований.

      – Ти про що? – запитав я.

      – Я не знаю, чи повинен вам казати, – засумнівався він.

      Мій подив усе зростав.

      – Це так гидко, так неприємно, – знову озвався Денніс. – Блукати повсюди й розповідати плітки. Навіть не розповідати, а лише натякати. Ні, пробачте, я прокляв би себе, якби вам розповів! Це надто гидко.

      Я подивився на нього з цікавістю, але наполягати далі не став. Хоч мені справді було дуже цікаво. Денніс не мав звичаю брати щось так близько до серця.

      У цю хвилину увійшла Ґрізельда.

      – Щойно зателефонувала міс Везербі, – сказала вона. – Місіс Лестрандж вийшла з дому о чверть на дев’яту й досі не повернулася. Ніхто не знає, куди вона пішла.

      – А чому хтось має про це знати?

      – Бо вона пішла не до доктора Гейдока. Міс Везербі це знає, бо телефонувала міс Гартнел, яка живе по сусідству з ним, і вона