Зверобій. Джеймс Фенимор Купер

своїм давнім приятелем Чингачгуком, проте не можу сказати, з якою метою. У вождя є свої плани, та це його таємниця, а не моя… Завтра ввечері, за годину до заходу, ми зустрінемось, а потім кожен із нас піде своєю дорогою… Тож якби я оглянув той мокасин, одразу визначив би, чи делаваром він зшитий.

      – Доню, мокасин у моїй пірозі. Подай-но його сюди! – наказав Гаттер. – Я вірю тобі, хлопче, і не збираюся пхати носа в твої справи!

      Моторна Джудіт за мить уже простягла Звіробоєві знахідку.

      – Це не делаварська робота, – впевнено мовив мисливець, уважно роздивившись малюнок на розірваному мокасині з оленячої замші. – Його сплетено на півночі, й він потрапив сюди з Країни Великих озер, де мешкають ірокези.

      – Коли це так, – стривожено вигукнув Гаттер, – то затримуватися тут не можна ні на мить! Небезпека занадто велика: прокляті мінги не щадять нікого… І хоча невдовзі зовсім смеркне, будь-який шерех може нас видати. Хіба ви не чули відлуння пострілу в горах?

      – Як же, чули, – зніяковів Непосида. – Адже це я сам спустив курок…

      – Ох і дурень… Та що вже вдієш?! – Плавучий Том прислухався. – Зробімо так… дещо я вже підготував. Головний якір лежить на дні, у місці, де починається протока. До нього прив’язано міцну линву: вибиратися звідси доведеться тихо, без жердини і весел. Ми втрьох візьмемося за линву і почнемо підтягувати ковчег до якоря, а Джудіт тим часом попрацює стерновим… За будь-яку ціну мусимо дістатися відкритої води, інакше не потрапимо до Замка і нас тут передушать, мов курчат. А в разі нападу доведеться стріляти навмання в гущавину.

      – Звучить розумно, – кивнув Звіробій.

      – Уперед, старий пірате! – протрубив Непосида. – Забираймося звідси, і що швидше, то краще!

      Каменюки, що втримували ковчег на місці, були здійняті в одну мить, і неповоротка посудина, підтягувана за линву трьома парами міцних чоловічих рук, повільно виповзла з-під прикриття. Завдяки широкому пласкому днищу баржа рухалася порівняно легко, але, щоб утримати судно посеред звивистої річки, потрібні були величезні зусилля – течія кидала баржу то до одного, то до іншого берега. Похмуре світло, що сіялося крізь листя, посилювало відчуття небезпеки; сонце ще не зовсім сіло, проте ліс уже нерухомо завмер, навіть пташині голоси стишилися. Не складаючи рук, чоловіки просували ковчег до якоря з такою швидкістю, яку тільки дозволяла міцність линви.

      Тільки коли вдалині замайоріло спокійне дзеркало озера, всі полегшено зітхнули. Ковчег на мить уповільнив рух.

      – Тут трохи світліше! – вигукнув Непосида. – Хоч побачимо засідку, якщо вже так станеться.

      – Рано радієш, Гаррі, – пробуркотів Том Гаттер. – Не все так просто. Мусимо проминути ще кілька небезпечних місць, а коли вийдемо на відкриту воду, то на деякий час станемо геть беззахисними… Ось що! Джуді, сховайтеся з сестрою в каюті й не смійте витикати звідти носа, поки я не дозволю. Ми з Непосидою потягнемо