Історія світу в 10 1/2 розділах. Джулиан Барнс

переговори, то проблеми б не було. А вони починають лише тоді, коли вже запізно. На свій ризик.

      – Ні, – сказав Франклін. – Ризикуємо ми.

      – Ну, вам, містере Г’юз, на мою думку, не варто так рано хвилюватися.

      – Що значить рано?

      – Та й узагалі, вам, мабуть, хвилюватися не варто.

      – Але що означає «рано»?

      Лідер трохи помовчав, потім печально розвів руками.

      – Може, завтра… Розклад, ви розумієте, чіткий. Ми їм від самого початку казали…

      Якась частина душі Франкліна Г’юза вже й не зовсім вірила, що веде цю розмову. Інша хотіла сказати, що завжди була на боці тих, хто зараз узяв його в полон (хай там хто вони такі), – і, між іншим, оці гельські слова на його паспорті вказують на те, що він член ІРА, тож, Бога ради, чи не можна йому, Франкліну, просто піти до своєї каюти й ні про що не думати… Натомість він спитав:

      – Розклад?

      Араб кивнув. Франклін не замислившись сказав:

      – По одному на годину?

      Й одразу пожалкував про свої слова. А раптом він підкидає ідею співрозмовникові?

      Араб похитав головою.

      – По двоє. Пара на годину. Якщо не підняти ставки, то ніхто серйозно не сприйме.

      – Господи. Просто прийти на корабель і вбивати людей! Що, отак, без усякого?

      – А на вашу думку, краще б було їм повідомити, чому ми їх убиваємо? – саркастично відказав араб.

      – Ну взагалі, так…

      – А ви думаєте, вони нам співчуватимуть? – знову глузливий тон.

      Франклін замовк. Замислився, коли почнуть убивати.

      – Добраніч, містере Г’юз, – сказав очільник незваних гостей.

      Франкліна відправили ночувати в окрему каюту до сім’ї шведів і трьох японських пар. Вони, розважив він, наразі в найбільшій безпеці на кораблі. Шведи – бо їхня нація відома своєю нейтральністю; Франклін і японці – мабуть, тому, що останнім часом світ чує про ірландських і японських терористів. Яке безглуздя. Шість японців вирушили на екскурсію в Європу – і їх ніхто не питав, чи підтримують вони у своїй країні політичних убивць, Франкліна ніхто не питав про ІРА. «Пивний» паспорт, однак, давав йому певний генеалогічний шанс, якісь підстави співчувати незваним гостям, і це його захищало. У дійсності ж Франклін зовсім не любив ІРА, так само як ненавидів будь-яке політичне угруповання, яке заважало (чи могло заважати) йому робити свою справу – повсякчас бути Франкліном Г’юзом. Наскільки він розумів (хоча, за своїм щорічним звичаєм, не питав про таке), Трісія значно більше симпатизувала всіляким усесвітнім організаціям маніяків-убивць, які опосередковано втручалися в кар’єру Франкліна Г’юза. А її відправили до «демонічних» британців.

      У каюті перед сном майже не розмовляли. Японці були зайняті собою, шведи заспокоювали й відволікали дітей розмовами про дім, Різдво і британські футбольні команди; тим часом Франклін відчував, як тяжіє над ним те, про що він дізнався. Йому було страшно, було просто зле, а ізоляція робила його ніби спільником терористів. Він намагався думати