Історія світу в 10 1/2 розділах. Джулиан Барнс

але ця задуха була добре організована. Як і в приватному зверненні до асистентки, у вступній лекції до пасажирів Франклін наголосив на тому, що наступні три тижні їхня мета – спокій і задоволення життям. Він тактовно натякнув, що в різних людей – різний рівень зацікавленості античними старожитностями і що він не буде вести журнал і ставити в ньому жирні «енки». Франклін мило відзначив, що його й самого, бува, може втомити черговий ряд колон коринфського ордеру на тлі безхмарного неба; але зробив він це так, що пасажири могли йому й не повірити.

      Хвіст північної зими лишався позаду; і «Свята Єфимія» поважно вводила своїх пасажирів у спокійну середземноморську весну. Твідові піджаки поступилися лляним, брючні костюми – дещо старомодним відкритим сукням. Вони проходили Коринфську протоку вночі, і деякі пасажири в піжамах і нічних сорочках припали до ілюмінаторів – а більш рішучі вибігли на палубу, вряди-годи марно блимаючи фотоспалахами. З Йонійського моря в Егейське; серед Кіклад було свіжіше й хиткіше, але нікому це не заважало. Сходили на берег на шикарному Міконосі (там літній директор школи підвернув ногу, лазячи руїнами), на мармуровому Паросі й вулканічному Санторіні. Коли зупинились на Родосі, круїз тривав уже десять днів. Поки пасажири були на березі, «Свята Єфимія» поповнила запаси пального, овочів, м’яса і вина. Також на борт піднялися такі собі гості, яких, однак, не було видно й чути до наступного ранку.

      Судно пливло в бік Криту, і об одинадцятій Франклін розпочав свою звичну лекцію про Кносс і мінойську цивілізацію. Він мав бути обережним, адже слухачі зазвичай дещо вже знали про Кносс, а дехто мав власну теорію щодо цього місця. Франклін любив, коли йому ставили питання: він не заперечував, якщо до його слів додадуть щось малозрозуміле (або навіть і правильне) – він ґречно вклонявся й дякував «панові професору», маючи на увазі, що коли одні пасажири загалом мають уявлення про предмет, то дуже добре, що вони діляться з іншими маловідомими деталями; а от чого Франклін Г’юз не зносив – так це зануд, яким не терпиться випробувати на лекторі власні ідейки. «Перепрошую, містере Г’юз, воно дуже скидається на єгипетське – звідки нам знати, що це будували не єгиптяни?» «А ви не занадто самовпевнено стверджуєте, що Гомер саме тоді написав – чи написала (сміх у залі) – цей твір?» «У мене точних відомостей немає, але, звичайно, було б розумно припустити, що…» В аудиторії завжди знаходився бодай один такий розумник (чи розумниця) у ролі спантеличеного, але тямущого аматора, який не піддається загальноприйнятій омані. Така людина абсолютно переконана, що історики брешуть на кожному кроці, а складні питання розв’язує бадьора інтуїція, не замулена поглибленим знанням про предмет. «Я поважаю вашу думку, містере Г’юз, але, звичайно, значно логічніше було б припустити…» Іноді Франклінові дуже кортіло сказати (хоча він так ніколи не казав), що такі кмітливі спостереження стосовно давніх цивілізацій