Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

воїнів тільки з російськими прізвищами. Так каже дід Карпо.

      – Оце так! А я думала: випадково, – здається, баба Палажка ще більше здивувалася. – Виходить, тепер усі твої діти будуть Савони, а він Савоновим так і залишиться?

      – Мабуть так, ніхто ж його документи не перероблятиме, – вона не вважала це чимось важливим. – То куди ж ви зібралися? Чи й сьогодні на мітинг?

      – Куди ж іще. Ходи й ти з нами, – і не збиралися без неї рушати.

      – Чого вдома сидіти, коли там доля наша вирішується? – просили вже всі хором.

      Дорогою розказували, що й на відкриття Установчих зборів туди ходили, і «Слава Україні!» там кричали. Повідали, що таке гасло їхній Данков із Києва привіз. Повторювали за ним й інше: «Нехай живе Українська Народна Республіка козаків, робітників і селян!» І тільки, було, трохи відпочинуть, як знову – «Вся влада Українській Центральній Раді!» І нічого, що вони там захрипли та застудилися; зате отримали таку радість, неначе весна надворі стала, коли вже й на зиму повернуло.

      – Нарешті, а то в Києві та Полтаві вже давно так кричать, а в нас ніби не Україна, – раділа тому й баба Палажка.

      Ще ніхто тут не говорив таких слів, усе про хліб та про землю. А вона й далі розповідала про військовий парад під жовто-блакитними прапорами, про той настрій, який там панував, і про те щастя, яке звідти принесла у грудях додому.

      – А планували більшовики збити нас з пантелику, – наближався до їхнього гурту дядько Іван, брат Мусія, який сьогодні був не на роботі. – Хотіли провести під червоними прапорами, – раніше його ніяка політика не цікавила, а зараз і він не міг стояти осторонь. – Та, дякувати Богу, після виступів наших українських промовців свято відкриття Всеросійських Установчих зборів перетворилося на українське свято. Тепер будемо на Центральну Раду надіятися, а то ми і не російські, і не українські були.

      Так і йшли, спочатку вигукували ті українські гасла нібито жартома, на Ізюмській дорозі кричали голосніше, а коли наближалися до центральної площі, де вже стояло багато люду, кричали, скільки було духу. Ні для кого не було новиною, що цареборисівці ще здавна вважалися волелюбним людом, і тепер їм хотілося те довести на ділі. Тим паче, що саме зараз кожен мав визначитися: хто за Українську Центральну Раду, а хто за Російський Совєт народних комісарів на чолі з Леніним.

      – А кажуть, що жовтоблакитників у нас переважна більшість.

      Настя із задоволенням переказувала почуте, бо тепер її Григорій не лише читає вдома газети, а й так розповідає багато новин. Вона й не хвалиться нікому, бо досі не може збагнути, що це її син – той самий розбишака, якому багато хто пророкував зовсім інше майбутнє.

      – Не тільки селяни за них, – спокійно продовжувала далі, – а й інтелігенція Ізюма, і навіть частина поміщиків, – і це була правда. – От який час настав: справді кожен має визначитись.

      Може, й не до кінця розуміли ці прості люди, про що йдеться, але відчували якийсь новий дух, що витав над ними. І лише дехто думав про