Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

– Пробіжу трохи та знов послухаю, а сама все Миколая Чудотворця кличу на допомогу. Коли люди де й узялися – возом їхали, то й мене підвезли. Їй-богу, нікого не було на дорозі, та й потім пропала підвода, тільки-но я з неї зіскочила.

      – О Господи! – аж сплеснула Настя долонями. Не знала, що й думати: чи насправді чудо сталося, чи то дитині від страху так здалося. – Раз так просила, може, й Сам приїхав за тобою, – встала та перехрестилася на його ікону. – Значить, Молодніков. Теж мені президент Святогірської республіки. Захопив з дружками не лише монастирський, а й панський маєток і проїдає та пропиває чуже добро. Свій уряд, бачите, у нього, свої депутати – наймити з лісопильні. Ні земська управа їм не указ, ні повітова. Але я йому цього не прощу!

      – Тільки Грицю нічого не кажіть, не хочу, щоб він думав, що мене обезчестили, – просила донька. – А ви ще читайте молитву, бо знову все починає тремтіти, – Оксана ледве вдягала чисту сорочку.

      – Чому ж. Він завжди тебе захищав, тому й зараз у нашій слободі ніхто не посміє тебе скривдити.

      – Не треба, він був проти того, щоб я туди йшла, а я і його не послухала.

      І читала Настя того вечора, і на віск переляк виливала, і святою водою через сито порскала – робила все, що знала, аби доньці полегшало. Навіть цілу ніч за руку тримала, бо щойно відпустить, як її донька знову починає кричати.

      Сама чого тільки не передумала до ранку. Пригадала й те, як не пускала туди свою «сестру милосердя», а вона так просилася, що й на коліна ставала. Пізніше змушувала всім хвалитися, що брат то два, а то вже три Георгіївські хрести отримав, аби боялися її чіпати, а воно й це не допомогло. Пригадувала й інше: як багато люду було в їхньому Святогірському монастирі ще на початку війни, коли російська влада через Ізюмську земську управу розміщувала там і поранених з фронту, і біженців, і депортованих із Західної України, де війна вже точилася. Але був порядок і всім давали лад. Ну, трохи не всім, бо не любили монахи іновірців, навіть виживали – тому, разом із людьми, розійшлася й погана слава про цю святу обитель.

      Згодом біженці подалися світ за очі, повтікали додому й вояки, які після лікування мали на фронт повертатися, лишилися лише каліки та ті, хто від війни там ховався. Саме вони й напоумили місцеву голоту на створення «Святогірської республіки». З того часу не знала і влада, що з ними робити, то й вирішила: вважати все те неправдою, а хто переказуватиме чутки, тих вона каратиме. Про свавілля бандитів говорили по-різному: одні називали їх першою ластівкою ультралівого анархізму, а інші – совєтською ластівкою більшовицького сепаратизму. «І де тільки такі слова взялися, яких тут ніколи не чули? – дивувалася Настя. – Одне я зрозуміла: такими шматками можуть усю нашу землю захопити, тоді довкола будуть самі республіки, як Святогірська. Ото життя настане!»

      Сама вкотре дякувала Богові, що її дитина вже вдома. Передумала й Грицю говорити, який згарячу міг і самосуд учинити. А чи виправдають його потім, раз влада вирішила їх не помічати? З тим і задрімала, поки Оксанка