Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

Читать онлайн.
Название Політ ворона. Доля отамана
Автор произведения Ганна Ткаченко
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2018
isbn 978-617-12-6196-9



Скачать книгу

– Пробіжу трохи та знов послухаю, а сама все Миколая Чудотворця кличу на допомогу. Коли люди де й узялися – возом їхали, то й мене підвезли. Їй-богу, нікого не було на дорозі, та й потім пропала підвода, тільки-но я з неї зіскочила.

      – О Господи! – аж сплеснула Настя долонями. Не знала, що й думати: чи насправді чудо сталося, чи то дитині від страху так здалося. – Раз так просила, може, й Сам приїхав за тобою, – встала та перехрестилася на його ікону. – Значить, Молодніков. Теж мені президент Святогірської республіки. Захопив з дружками не лише монастирський, а й панський маєток і проїдає та пропиває чуже добро. Свій уряд, бачите, у нього, свої депутати – наймити з лісопильні. Ні земська управа їм не указ, ні повітова. Але я йому цього не прощу!

      – Тільки Грицю нічого не кажіть, не хочу, щоб він думав, що мене обезчестили, – просила донька. – А ви ще читайте молитву, бо знову все починає тремтіти, – Оксана ледве вдягала чисту сорочку.

      – Чому ж. Він завжди тебе захищав, тому й зараз у нашій слободі ніхто не посміє тебе скривдити.

      – Не треба, він був проти того, щоб я туди йшла, а я і його не послухала.

      І читала Настя того вечора, і на віск переляк виливала, і святою водою через сито порскала – робила все, що знала, аби доньці полегшало. Навіть цілу ніч за руку тримала, бо щойно відпустить, як її донька знову починає кричати.

      Сама чого тільки не передумала до ранку. Пригадала й те, як не пускала туди свою «сестру милосердя», а вона так просилася, що й на коліна ставала. Пізніше змушувала всім хвалитися, що брат то два, а то вже три Георгіївські хрести отримав, аби боялися її чіпати, а воно й це не допомогло. Пригадувала й інше: як багато люду було в їхньому Святогірському монастирі ще на початку війни, коли російська влада через Ізюмську земську управу розміщувала там і поранених з фронту, і біженців, і депортованих із Західної України, де війна вже точилася. Але був порядок і всім давали лад. Ну, трохи не всім, бо не любили монахи іновірців, навіть виживали – тому, разом із людьми, розійшлася й погана слава про цю святу обитель.

      Згодом біженці подалися світ за очі, повтікали додому й вояки, які після лікування мали на фронт повертатися, лишилися лише каліки та ті, хто від війни там ховався. Саме вони й напоумили місцеву голоту на створення «Святогірської республіки». З того часу не знала і влада, що з ними робити, то й вирішила: вважати все те неправдою, а хто переказуватиме чутки, тих вона каратиме. Про свавілля бандитів говорили по-різному: одні називали їх першою ластівкою ультралівого анархізму, а інші – совєтською ластівкою більшовицького сепаратизму. «І де тільки такі слова взялися, яких тут ніколи не чули? – дивувалася Настя. – Одне я зрозуміла: такими шматками можуть усю нашу землю захопити, тоді довкола будуть самі республіки, як Святогірська. Ото життя настане!»

      Сама вкотре дякувала Богові, що її дитина вже вдома. Передумала й Грицю говорити, який згарячу міг і самосуд учинити. А чи виправдають його потім, раз влада вирішила їх не помічати? З тим і задрімала, поки Оксанка