Чигиринський сотник. Леонід Кононович

із його вуст слова, яких він гаразд і не тямив, бо хтось інший виголосив їх за нього:

      – Батьку Дажбоже, славен Трояне! Матер Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати козакові!

      Допіру він теє сказав, коли ж із гори гукають:

      – А хто се там наймення Дажбоже згадує?

      – Я, – каже Михась.

      – А хто ти такий?

      – Як се – хто?

      – Ну, хто ти будеш – шляхтич, міщух… чи, може, й жид?

      Михась і обурився.

      – Скажеш таке! – відповідає. – Козак я. хоч і не виріс іще!

      Зареготалися в городищі.

      – Ну, – кажуть, – як ти козак, то їдь сюди! Ондо стежина, бачиш?

      – Бачу, – каже Михась.

      Та пхнув коня п’ятами, вихопився на кручу і заїжджає в обійстя.

      Було там усе таке старезне, що хтозна, як воно й уціліло. Колись дворисько вимостили камінними плитами, та вже геть повгрузали вони у землю, мохом обросли, а декотрі й порепалися пополовині. Коло брами дзюркотів водограй у чаші, вирубаній із цілої каменюки. Посеред двору стояв дім, височенний, мов дзвіниця; тиньк на ньому облупився, гонтовий дах почорнів, а круглі шибки були з грубого зеленкуватого шкла, яке мало де й побачиш уже.

      – Що, добився-таки? – питає його той самий голос.

      Озирнувся Михась, аж іде до нього чоловік. У чорній семрязі, латаних шароварах, ще й руки по лікті сажею замурзані.

      – Здоров будь, небоже! – каже Михасеві.

      Зняв той шапку і вклонивсь як годиться.

      – Здрастуйте, – каже, – дядьку.

      – А по волі чи по неволі? – питає його той чоловік.

      Зітхнув малий козак і каже:

      – Лихо мене до вас загнало… Летять моїм слідом пекельнії діви й ось-ось тут будуть!

      А чоловік і засміявся.

      – Не бійся! – каже. – У сьому городищі вони тебе не дістануть. Нехай тільки носа сюди поткне яка – як ухоплю я її, то тільки пір’я з неї летітиме!

      – А хто ж ти будеш? – питає Михась.

      – А я чоловік собі простий – кузню тримаю. та як скую путо якій нечисті, то другого вже не треба буде!

      – А пекельних дів можеш у путо залигати?

      – Можу, звісно, – каже чоловік, – та ще пора не настала.

      – А коли ж настане вона? – питається Михась.

      Споважнів тоді чоловік і каже:

      – А ось гості до нас, то у них краще за сеє спитай!..

      І допіру промовив теє він, як зірвався страшенний вихор, застугоніло щось у небі, засвистіло – дивиться Михась, аж летять попід хмарами троє комонників у панцирах і кольчугах. Коні під ними мов змії, панцирі їхні сріблом та золотом сяють, а на шоломах шляхетне каміння горить. Облетіли вони городище та й спустилися у двориську.

      Ступнув чоловік уперед і каже:

      – Слава Дажбогу!

      Зняв тоді один комонник шолома, і побачив Михась, що то золотокоса діва, вбрана у лицарські лати. Коси її барвою, мов травневий мед, очі, неначе зорі, сяють, а сама гожа, як весняна днина.

      – Навіки, – каже діва. – Нащо кликав нас, ковалю?

      – Неспроста, Дано, – каже чоловік. – Здається, почали сповнятися