Паризький архітектор. Чарльз Белфор

певно, зможе відчистити піджак від крові.

      Він підвівся й оглянув своє відображення у дзеркалі, що висіло над раковиною, щоб пересвідчитися, що на його обличчі та волоссі немає крові, потім поглянув на годинник і раптом зрозумів, що до запланованої зустрічі залишилося десять хвилин. Він вдягнув піджак і кинув забруднений рушник у раковину.

      Вийшовши на вулицю, Люсьєн не втримався й нишком глянув у кінець вулиці – туди, де сталося вбивство. Німців, як і мертвого тіла, вже не було, і лише за великою калюжею крові на асфальті можна було здогадатися про те, що сталося. Німці працювали неймовірно ефективно. Якби це були французи, то вони б стояли біля мертвого тіла, курили цигарки й балакали між собою про вбивство, а на той час, як під'їхала карета з морга, труп уже б геть задубів.

      Люсьєн хотів опинитись якомога далі від цього моторошного місця і перейшов майже на біг, та змусив себе вповільнити темп і йти просто швидкими кроками. Він ненавидів запізнюватись, але й не хотів отримати кулю в потилицю через свою прихильність до пунктуальності.

      Месьє Мане буде задоволений. Ця зустріч обіцяла можливість отримати роботу, і Люсьєн не хотів, щоб у замовника склалося про нього погане враження.

      Люсьєн на самому початку своєї кар'єри зрозумів, що архітектура – це і бізнес, і мистецтво, і до замовлення нового клієнта треба ставитися не так, ніби він перший і єдиний, а вважати його початком постійної співпраці.

      Людина, з якою він збирався зустрітися, Огюст Мане, володів заводом, що до війни виробляв двигуни для «Сітроенів» і автомобілів інших марок.

      Перед зустріччю Люсьєн завжди намагався зібрати якомога більше інформації про замовника, щоб зрозуміти, чи має той гроші, а месьє Мане гроші мав – старий родинний капітал, який примножувався з кожним поколінням. Мане пробував свої сили в промисловості, хоча це засуджувала більшість людей, що його оточували.

      Гроші, зароблені бізнесом, уважалися брудними й негідними. Та Мане у сто разів збільшив родинний статок, нажившись на всезагальному захопленні автомобілями й виробляючи для них двигуни, і посідав у суспільстві таке становище, що міг отримати будь-який контракт від окупаційної влади.

      Ще до вторгнення німецьких військ у травні 1940 почалася масова втеча населення з півночі країни на південь, де, як уважалося, буде безпечно. Багато промисловців намагалися вивезти туди свої підприємства, іноді навіть разом із робітниками, та марно. Мане під час паніки зберігав спокій, нікуди не поспішав і свої підприємства не чіпав.

      Зазвичай економіка переможеної країни невдовзі занепадала, та для Німеччини сама війна вже являла собою бізнес. Їй була необхідна зброя для боїв з російськими військами на Східному фронті, тому французькі бізнесмени легко отримували контракти на її виробництво.

      Спочатку французи вважали співробітництво з німцями зрадою, але, ставши перед вибором – чи то віддати бізнес німцям задурно, а чи погодитися виконувати замовлення, – прагматичні галли обрали останнє.

      Люсьєн