Сестри крові. Юрий Винничук

У Гедвіги… моєї доньки, пологи… кляте насіння… – Він важко дихав. – …нагуляла байстрюка. Нікому нічого не казала, аж днями проявилося.

      За хвилю вони вже тряслися на возі, вугляр цьвохкав батогом, а по спинах молотив дощ і вітер жбурляв хмизом.

      – І чого воно проти ночі полізло? – дивувалася Вівдя, кутаючись у верету. – Вже б ранку дочекалося. Се вже, як виросте, наберетеся клопоту.

      – Що? Клопоту? Де би я байстрюка годував! Почекаю, коли дівка оклигає, та й вижену обох з хати. Такого сорому мені наробила! Багато би віддав, аби дізнатися, хто її надмухав!

      – Не призналася?

      – Де там! Мовчить і плаче.

      Вівдя не раз уже щось подібне чула, але ніколи подібні погрози не збувалися. Але й не чула вона, аби добрі діти проти такої чвирі народжувалися.

      Немовля кричало й дриґало ніжками, молода мама лежала заплакана й дивилася наляканими очима на все, що відбувалося в хаті. Молодиця, що помагала Вівді, викупала дитину й запеленала, хоч воно й відбивалося від неї.

      – Якесь навіжене, прости Господи, – бурмотіла Вівдя. – Скільки живу, такого не виділа.

      – Хло… хлопчик? – запитала писклявим голосом вугля-рівна.

      – Хлопчик, – відповіла молодиця.

      Вугляр, уже трохи підпилий, метушився по хаті, намагаючись чимось допомогти, але тільки заважав. Вугляриха краяла хліб і витирала сльози. Хлопчика поклали біля матері, вона його пригорнула, але з її обличчя не зник вираз страху. Мабуть, боїться, що вугляр виконає свою обіцянку, думала Вівдя.

      – Нічого… нічого… – хитав головою вугляр і, сівши до столу, налив собі, молодиці й Вівді горілки, але ті, вже випивши по чарці, більше не хотіли. Молодиця прочинила двері на двір і відразу затраснула.

      – Леле! Яка там злива! Та ще й з градом! Як же нам додому втрапити?

      – Навіть і не думайте! – втрутилася вуглярева жінка. – Нікуди ви не підете, заночуєте в нас. І вам, Вівде, постелимо.

      Вугляр поліз на стрих і скинув два полотняних сінники. Знадвору крізь завивання вітру й періщення дощу залунали чиїсь голоси, загавкав пес, а кіт на лежанці люто зашипів.

      – Кого там несе лихої години? – здивувалася господиня і метнулася до дверей.

      До хати ввалилися три мокрі бабери, яких Вівдя бачила в яру.

      – Доброго здоров’я господарю, господині й малій дитині! Доброго здоров’я гойним білоголовам6, що прийшли рожаниці на поміч! – привіталися баби й захихотіли.

      Вугляр пробував їх запросити до столу, але вони відмовилися.

      – Ми прийшли, аби поздоровити неньку й ректи долю новорожденному.

      Перша баба витягла з-за пояса стебло осоту й, кинувши його на долівку, мовила:

      – Най росте високим, як цей осот!

      – Воістину так! – проказали дві інших.

      Друга кинула галузку дуба:

      – Най росте міцним, як цей дуб!

      – Воістину так! – проказали дві інших.

      Третя кинула на долівку орлине перо:

      – Най росте хоробрим, як орел, і страху не знає!

      – Воістину

6

Білоголова – молодиця.