Шармузіки: За межами Великої Галявини. Тім Брік

«Знайди два дерева, крізь них пройди», – нагадав Ціквик.

      – Так, але до чого тут двері? – запитав Гайлик.

      –Якщо вода – це те, що дає життя, а вогонь – це те, що його забирає, було б набагато логічніше вибрати двері із символом краплі.

      – Можливо, але що, коли це не так? У нас не буде нового шансу, – відказав Гайлик, поглянувши на ґудзик.

      – Тоді будемо сподіватися, що це був правильний вибір. Підбадьорив Ціквик та, взявши ґудзика, кинув його до верхнього отвору і потягнув за важіль. Десь за стінами знову почали спрацьовувати якісь механізми. І донизу почав опускатися новий ліхтар. Дочекавшись, коли той розкриється, Ціквик узяв ключ та почав невпевнено рухатись до дверей.

      – Що ж… Сподіваюсь, що це не останній ключ, – мовив шармузік і, підійшовши до дверей із символом краплі, вставив ключ у замкову шпарину. Всі затамували подих, очікуючи найгіршого завершення такого дійства. Але, на щастя, цього разу ключ не розсипався. Спрацював якийсь механізм, і двері повільно відчинилися. Подув легкий вітерець, і до темної кімнати почали проникати промені сонця.

      Частина 6. Той, хто живе у дереві

      Щойно шармузіки вийшли з кімнати, двері за ними різко зачинилися. Але це вже нікого не турбувало. Увагу товариства привернули два невеликих дерева, переплетених між собою кронами. Вони утворювали арку, з якої виднілося м’яке, майже непомітне, зеленувате світло. Дерева стояли на галявині, оточеній високими та густими заростями. Навколо галявини струменіло таке саме зеленувате світло, яке шармузіки помітили поміж дерев. Воно, ніби купол, накривало собою це місце. Коли Бубик спробував підійти ближче та просунути руку крізь світловий купол, він наче уперся в невидиму стіну.

      Від подиву шармузік відскочив назад і хотів був, повернувшись до інших, повідомити про це, але, не маючи звички перебивати, не зміг вимовити ані слова, зрозумівши, що всі обговорюють арку.

      – Напевно, це і є ті дерева… Залишилось тільки пройти крізь них та сподіватись, що вийдемо з цього лісу. Хто перший? – запитав Ціквик. Але не виявив сміливця. Всі мовчки дивились один на одного, не наважуючись пройти крізь арку.

      – Добре, що ж… У такому разі першим буду я,  – оголосив він та підійшов упритул до зеленуватого світла. Зблизька воно нагадувало якесь прозоре озеро, що висить у повітрі. Озирнувшись, та ще раз поглянувши на своїх товаришів, Ціквик тяжко зітхнув та зробив крок уперед… але нічого не сталося.

      – Ось бачите, нічого страшного не… – вмить Ціквик зник, ніби його ніколи тут і не було. Хвилину чи більше його друзі не могли вимовити ані слова. Всі аж заклякли на місці від здивування.

      – Ми так і будемо стояти чи підемо за ним? – поцікавився Набридик.

      – Що ж, ходімо! – оголосив Люмик і чкурнув услід за Ціквиком.

      Пройшовши крізь арку, всі опинились на стежці – ліс лишився позаду. Схоже, якась сила миттєво перенесла їх у інше місце. Що ж до Ціквика, то він стояв навпроти, чекаючи на своїх товаришів.